Дарина Гнатко - Катерина

– Не піду!

– От вража дочка! І взялася ж на мою бідолашну голову, – пробурмотів дід Довбуш і, похитуючись, повільно поплентав углиб будинку.

Катерина залишилась чекати.

Минуло всього декілька хвилин, і знову заблимав вогник свічки. Та то був не дід Тарас. Катерина відчула, як затисло в грудях серце, мов ухоплене чужою рукою, занило пронизливо та солодко.

Східцями до неї йшов граф Гнатовський.

Ішов швидко, майже біг, тримаючи в руках свічку. Ось іще кілька кроків, і він уже поруч, високий, ставний та вродливий, трішки не такий, яким вона звикла бачити його при сонячному світлі. Золотавий вогник свічки робив його лице якимось загадковим, очі ховав у тінь, а розпущене до плечей волосся надавало водночас молодшого й привабливішого вигляду. Катерина застигла, удивляючись у це лице широко розплющеними очима, дозволивши собі на якусь мить забути про все на світі, окрім нього. Як вона знудилась за ним за ці довгі нескінченні та сірі дні без нього. Час неначе зупинився, припинив своє існування, увесь розтанув у цих темних, майже чорних зараз очах, що з незрозумілою чаруючою жадібністю вдивлялися в її очі, неначе він так скучив, безмежно скучив за нею за ці сиротливі дні розлуки.

Забувши, що треба дихати, Катерина повільно зітхнула, хитнувшись до нього всім тілом.

– Катарина…

Він чи то прошепотів, чи то видихнув її ім’я, а наступної миті вільна від свічки рука прихилила Катерину до дужого, міцного тіла, а наполегливі й ніжні вуста заволоділи її вустами жадібним, пристрасним і неймовірно ніжним поцілунком. Мокра, брудна та геть змерзла Катерина припала до нього, притулилась усім тілом, відчуваючи, як шалено стукає серце від щастя, щастя поруч із ним.

* * *

Заплющивши очі й позабувши про все на світі, Катерина цілувала пана Криштофа у відповідь, мліючи від щастя, від відчуття того, що він ось тут, поряд із нею, такий близький і жаданий, він, для кого одного б’ється її серце, ким одним воно живе.

Нарешті Криштоф підняв голову й поглянув на Катерину трішки затуманеним поглядом. Потім погляд його сковзнув по її брудному наляканому лицю, геть мокрій сорочці, і він нахмурився.

– Боже, Катарино, що сталося?

Катерина схлипнула.

– Біда, пане. І тільки ви можете мені допомогти.

– Кажи, що сталося!

Зітхнувши, Катерина виповіла йому все, раз по раз нерішуче замовкаючи та затинаючись. Криштоф слухав, нахмуривши гладко виголене, засмагле лице, а потім крикнув так, що вона здригнулась.

– Тарасе!

На східцях відразу ж, мов чатувала десь поряд, з’явилась висока постать Довбуша. Кинувши швидкий погляд на Катерину, він озвався до свого пана досить похмуро.

– Кликали, пане?

– Негайно пошли когось до річки, витягніть нещасного, і ще розбуди Романа, хай скакає в Опришине по доктора фон Ліберна.

Тарас витріщив очі.

– Зараз, пане?

Криштоф нетерпляче зітхнув.

– Негайно!

Довбуш невдоволено піджав губи, поглянув так, наче хотів зухвало заперечити панові, але все ж проскреготів:

– Слухаюсь, пане.

Катерина не могла повірити в те, що він отак відразу погодився їй допомогти. Із ніжною вдячністю вдивлялася в його лице, суворе на вигляд, але добре, намагаючись запам’ятати кожну рису. Вона мов прощалась із ним, прощалась назавжди, а серце розривалось від нестерпного болю й гострого небажання йти від нього. І відчуваючи, як давлять сльози, видихнула ледь чутно:

– Дякую вам! І… прощавайте!..

Не договорила, захлинулась словами й обернулась, щоб іти, не краяти більше собі серця. Але не ступила й кроку, як сильні Криштофові руки охопили її тонкий стан, а голос, коханий оксамитовий голос пролунав над самим вухом:

– Катарино, ти куди?

Вона ковтнула гірку слину й видихнула:

– Додому. Я не маю вам більше заважати…

Криштоф одним різким рухом обернув її до себе лицем.

– І ти гадаєш, що я дозволю тобі піти?

– Але ж… – спробувала заперечити Катерина, але він приклав до її рота два пальці та рішуче промовив:

– Ти нікуди з цього дому не підеш. Ніколи! Ти лишишся тут назавжди, Катарино, на все життя!

Які жадані, несподівані та пристрасні слова! Катерина вслухалася в них, розуміючи, що саме на них увесь цей час чекало її серце з такою силою. Так, вона залишиться з ним, залишиться байдуже ким, навіть коханкою. Дарма! В очах односельців вона й так уже його коханка, її вже ославлено одним тим поцілунком. Навіть рідний батько ладен вважати її панською коханкою. То й нехай думають, нехай кажуть, а вона побуде щасливою хоч місяць, хоч рік – то неважливо, однак вона нап’ється того щастя по самі вінця свого серця, щоб довіку вистачило. Візьме гріх на душу, але зробить те, чого бажає її серце, а не хтось інший.

– Так, – прошепотіла вона ледь чутно, розуміючи, що цим коротким словом змінює своє життя, яке вже не буде таким, яким було раніше і для якого вона народилась.

Очі Криштофа яскравим сяйвом спалахнули у відповідь, і наступної миті вона опинилася в його міцних обіймах.

– Катарино, щастя моє, – шепотіли поряд тверді чоловічі вуста, і Катерина мліла, відповідаючи на його поцілунок, і лише тихенько зойкнула, коли він підхопив її на руки та поніс туди, у загадкову темряву свого будинку, із якої з’явився кілька хвилин тому.

Увійшовши до великої кімнати на другому поверсі, він обережно опустив її на пухнастий, гарний килим, але Катерина відразу ж підвела на нього налякані очі.

– Ні, пане, я така брудна…

Криштоф махнув рукою.

– Пусте. Мотря завтра відмиє. Відпочинь, а я зараз.

Він попрямував до дверей, але Катерина, налякана величчю та пишністю кімнати, ухопила його за край сорочки.

– Ви куди?

Криштоф м’яко всміхнувся.

– Принесу тобі чого-небудь випити й накажу розігріти води, бо інакше тебе вхопить застуда. Відпочивай.

І він вийшов, зоставивши Катерину у своїх пишних покоях. Вона ще ніколи не бачила нічого подібного до цієї кімнати, що була завбільшки за всю їхню хату. І яке все тут багате, оксамитове, таке не схоже на їхні вбогі меблі з грубого дерева.

Побачивши велике дзеркало, Катерина наважилась підійти до нього, але відразу ж налякано відсахнулась. Господи, на що вона була схожа! Уся брудна, із розпатланою косою, у розірваній сорочці… А пан ще й цілував он як пристрасно.

«Господи, яким, певне, опудалом я йому видалась!»

Вона так і стояла посеред кімнати, не наважуючись бруднити всієї цієї краси, доти, доки не повернувся Криштоф, який тримав у руках пузатий бутель із темною рідиною та два старі келихи.

– Стоїш? – усміхнувся він. Потім поставив бутля на столик, підхопив Катерину на руки й відніс до ліжка.

– Що ви, я ж така брудна, – спробувала заперечити Катерина, але він навіть вухом не повів, усадовив її на білу, неймовірно м’яку постіль, а сам став поряд із нею на коліна. Налив у келих темної рідини з бутля й простягнув їй.

– Пий!

Катерина слухняно випила й одразу закашлялась, коли пекуча рідина обпекла горло. Поглянула налякано на пана, але він тільки всміхнувся.

– Пий повільно, але до дна.

Вона зітхнула й знову відпила цієї гидоти, яка вже не пекла, а лише приємно зігрівала промерзле тіло. Криштоф налив тієї рідини й собі, а потім повільно випив, стоячи перед Катериною навколішки й дивлячись на неї поверх келиха. І чи то від такого його погляду, чи то від випитого, але відчула Катерина, як спалахнули жаром щоки, а по тілу промайнула гаряча хвиля. Очі пана Криштофа немов у відповідь сяйнули чаклунським полум’ям.

– Зараз принесуть воду, – тихо проказав він, не відводячи від неї свого дивного погляду.

Катерина занепокоїлась.

– Воду? Ви будете купатись?

Криштоф усміхнено похитав головою.

– Купатись будеш ти.

– О! – тільки й змогла Катерина, що видихнути, і відчула, що жар, яким горіли щоки, зробився просто