Дарина Гнатко - Катерина

– Свять, Свять, Свять! А ніч яка, справжнє тобі пекло. Кагамличка бурлить, мов навіжена, а вже як злива полоще, страх Божий!

Над хатою затріщало ще сильніше, десь сяйнула блискавка, за стіною пронизливо затріщало й гепнуло об землю. Батько підвівся, насторожився.

– Таке, як у яблуню влучило. Назаре, поглянь!

Назар мовчки вийшов із хати й повернувся за якусь мить, геть мокрий, із похмурим лицем.

– І справді, батьку, у яблуню. Гілка відчахнулась.

Баба Лаврінівна знов перехрестилась.

– Хтось відчахнеться од вас, – якимось лиховісним голосом промовила вона, і очі метнулись до Микитки. Збагнувши той погляд, Ярина завила, заголосила, забилась у Василевих руках.

– Що вона каркає, ця баба?! – кричала Ярина, хлипаючи. – Навіщо ж біду накликує, навіщо?

Василь труснув її.

– Ярино, заспокойся!

Але Ярина заридала ще сильніше. Баба Лаврінівна, невдоволено покосивши на неї оком, знову схилилась над дитинкою, і лице її нахмурилося ще більше. Вона пробурмотіла:

– Не допомагає…

Ярина перестала битися в риданнях.

– Як не допомагає? Чому?

– А я знаю, чому? – огризнулась баба Лаврінівна, усе ще ображена на Яринині різкі слова. – У твого сина щось таке, на що я не знаю ради. Що могла, те зробила, більшого не зможу – не Господь Бог я. Він і був у тебе хворобливий, а це щось таке, чого я й геть не втну. То панські дохтори, ті все відають, усі болячки, а я мало що знаю.

Слова баби Лаврінівни важкими краплями падали в оглушливу тишу хати, навіть грім затихнув за вікном, немов налякавшись її страшних слів. Усі мовчали, мовчали й не зводили очей із маленького стражденного тільця Микитки, який уже не плакав, а тільки важко дихав і палав, здавалось, іще сильніше. І тоскно якось було в хаті, холодно, мов тінь смерті вже стояла в дверях, натужно дихаючи.

– Панський дохтор, – пробурмотіла Ярина й, вирвавшись із рук Василя, раптом кинулась до Катерини. – Катеринко, квітонько моя! Ти ж моя надія! Ти! Спаси мого сина!

Катерина розгубилась.

– Господи, Ярино, як?

Килина застогнала.

– Зовсім розумом пошкодилась.

– Ти! Ти! – далі шепотіла гаряче Ярина, цілуючи руки Катерини гарячими, сухими вустами. – Пан же до тебе прихильний, недарма ж так кажуть, Катеринко, справді ж? Він послухається тебе, він для тебе накаже привезти дохтора…

Катерина зніяковіла.

– Яринко, я не знаю…

Ярина яро хитнула головою.

– Знаєш. Ти ж так любиш Микитку, і він тебе любить. Благаю тебе, Катруню, урятуй мого сина! Урятуй його! Я знаю, це мені кара за тяжкий гріх, але я не переживу, якщо втрачу сина!

Катерина вагалась. Господи, ну як же зможе вона ось так піти до пана посеред ночі, пробудити його, яка ж то відверта зухвалість буде з боку кріпацької дівки, а інакше… Погляд її сковзнув на дитину, яка надривно дихала на столі, на безпорадну бабу Лаврінівну, і вона відчула приплив сил. Наважилась, підвелась.

– Я спробую, – промовила до Ярини, постерігши, як недобре звузились темні очі мачухи, як ще більше спохмурнів батько, а Ярина, навпаки, сяйнула своїми терновими, залитими сльозами очима. – Але ж нічого не обіцяю…

Ярина міцно стиснула її руку.

– Дякую, Катеринко! Я тобі довіку вдячною буду.

– Ще немає за що дякувати, – пробурмотіла Катерина й попрямувала до дверей. Вона гадала, що мачуха не пустить, стане на порозі, але та мовчала, тільки дивилась недобре й пронизливо.

– Я з тобою, – похмуро кинув Василь і вийшов назирком за Катериною з хати. – Не можу там залишатися, краще під зливу піти, ніж бачити все те.

І щойно вони вийшли з хати, як одразу ж змокли до рубця, однак назад не вернули, а рушили вперед. Дощ усе порозмивав, тож іти було дуже важко, вони грузли в багнюці. А коло річки, як обережно не просувались, Катерина все одно не втрималась на крутій стежці, голосно зойкнула й покотилася слідком за Василем по холодному й слизькому схилу майже до річки, ударившись об деревину.

– Жива? – зачувся скрізь завивання вітру низький, хрипкий голос Василя, і Катерина простогнала:

– Жива.

– Тоді ходімо, вже небагато зосталось.

Василь одним рухом підняв Катерину, у якої трішки паморочилось у голові, на ноги. Кагамличка поряд ревіла та стогнала, шипіла своєю сірою водою. Василь потягнув Катерину на місток, який заливало водою та нещадно гойдало. І Катерині раптом зробилося страшно, вона із силою вчепилась у Василя.

– Місток не витримає!

Василь тільки махнув рукою.

– Дурниці! Він ще сто років буде стояти!

І вона пішла, послухалась, пішла попереду, а далі… Зненацька просто над ними затріщав грім, і білий світ перед Катериною обпалився рожевим спалахом. За спиною тихо скрикнув Василь, і, озирнувшись, Катерина з жахом побачила, що в нього поцілила блискавка.

– Василю! Василю!

Знов зробилося темно, і тільки вода заплюскалась у тому місці, де впав Василь.

Вітер штовхнув Катерину в спину, і вона, мов отямившись, закричала так голосно, що й самій зробилось лячно.

– Тримайся, Василю! Я біжу по допомогу!

Вітер штовхнув її знову з такою силою, що вона мало не полетіла з містка слідком за враженим блискавкою Василем. Надія на те, що він, може, ще живий, гнала її вперед, на пагорб, до панського будинку. Вона падала, провалювалась у багнюку, але вперто підводилась і йшла далі, ледь волочачи ноги в слизькій багнюці.

А будинок зустрів темною пусткою та тишею, наче й не жив тут ніхто. Катерина зітхнула, підняла руки й відчайдушно заколотила руками у величні двері дому.

Стукала вона, жалібно гукаючи, довго, до болю в руках, але великий будинок відповідав тільки тишею. Та ось, коли вона вже геть знесилилась, за дверима почулося чиєсь бурчання.

– Ну, і хто тут ґвалтує?

Двері, ті величні, проклятущі двері, у які вона стукалася цієї страшної ночі, повільно відчинилися, і Катерина побачила перед собою похмурого, невдоволеного діда Тараса Довбуша, котрий тримав перед собою велику свічку й підсліпувато щулив очі.

– Допоможіть, благаю, діду, – кинулась до нього Катерина, ледве тримаючись на ногах від утоми та страшної напруги. – Там людина впала в річку, блискавка влучила…

Дід Тарас поплентавсь назад.

– Тьху, згинь, пропади, – забубонів він, намагаючись перехреститися лівицею та нещадно спотворюючи хрест. – Згинь, згинь, нечиста сило!

Катерина заблимала.

– Діду, ви що?

– Згинь, кажу, – уже голосніше наказав Довбуш і сяк-так перехрестив Катерину. – А, не згинеш? А я ось зараз принесу тобі водиці йорданської, живо в пекло повернешся, нечистяка!

– Діду! – уже крикнула Катерина, надто схвильована, щоб вислуховувати безглузду балачку діда Тараса з нечистою силою. – Діду, це ж я, Катерина Малькова, погляньте, отямтеся ж ви!

Тарас зіщулився, а потім крякнув.

– Гм, та й справді Катря, – пробурмотів він, а потім грізно нахмурив кудлаті брови. – Ну й чого це ти, Катре, бродиш панськими садибами, не даєш людям спати?

– Мені потрібен пан!

Дід Тарас аж задихнувся від такого зухвальства.

– Як ти сказала? Пан потрібен? Теж мені пані вирискалась, ану, давай звідси, поки я добрий…

– Нікуди я не піду, – уперлась Катерина, розізлившись. – Що ж ви за людина така! Я у вас прошу допомоги. Там у Василя влучила блискавка, він упав у річку, дитина горить. Кличте пана!

– Ага, чекай у мене!

– Діду, кличте пана!

– Зараз я тобі не пана, а батога покличу, – випнув худу груднину Довбуш, і до Катерини врешті дійшло, чому дід почав ті розмови з нечистим та інші дурниці. Таж він п’яний геть! Он як горілкою смердить. І через оце опудало Микитка не дістане допомоги.

– Ось що, діду, кличте пана, допоки я не роздряпала вашу огидну пику й не пішла сама його шукати.

Довбуш погрозив їй свічкою.

– Ну-ну, я тобі піду! Ач, що надумала. Пику мені дряпати та панським палацом вештатись. Стій, де стоїш, і ступня мені не смій ступити, я піду, уже викликаю на себе панський гнів, хай тобі всячина, раз ти все одно не підеш.

Катерина кинула на нього похмурий