Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Богдановичу, — озвався голос, але не Груні, а гостя зі спальні. — Кіт цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, на батьківщину. Вона жалілася, що ви їй відпустку замахлювали.

Слова ці були настільки несподіваними й недоладними, що Стьопа вирішив, що недочув. У цілковитому сум’ятті він підтюпцем побіг до спальні й закляк на порозі. Волосся йому ворухнулося, і на лобі з’явився розсип дрібного поту.

Гість був у спальні вже не сам, а в товаристві. У другому кріслі сидів той самий тип, що примарився йому в передпокої. Тепер його було ясно видно: вуса-пір’їнки, скельце пенсне зблискує, а другого скельця немає. Та виявилися в спальні речі й дещо гірші: на ювеліршиному пуфі в розв’язній позі розвалився дехто третій, а саме — страшенних розмірів чорний кіт із стопкою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він встиг підчепити маринованого гриба, в другій.

Світло, і без того слабке в спальні, вже зовсім стало меркнути Стьопі в очах. «Ось як, виявляється, з’їжджають з глузду!» — подумав він і вхопився за одвірок.

— Я бачу, ви дещо заскочені, дорогоцінний Степане Богдановичу? — провідався Волянд в Стьопи, що цокотів зубами. — Проте дивуватися немає з чого. Це мій почет.

Тут кіт випив горілку, і Стьопина рука ковзнула одвірком додолу.

— І почет цей потребує місця, — правив Волянд, — тим-то дехто з нас зайвий в квартирі. І мені здається, що цей зайвий — саме ви!

— Вони, вони! — цапиним голосом заспівав довгий картатий, у множині кажучи про Стьопу. — Взагалі вони останнього часу страшенно свинячать. Пиячать, вступають у зв’язки з жінками, користають зі свого становища, ні біса не роблять, та й робити нічого не можуть, бо геть не розуміються на тому, що їм доручено. Начальству очі замулюють!

— Машину марно ганяє казенну! — наклепав і кіт, жуючи гриба.

І тут вкоїлася четверта, й то остання з’ява в квартирі, коли Стьопа, зовсім вже сповзши на підлогу, охлялою рукою шкрябав одвірок.

Впрост із дзеркала трюма вийшов маленький, але надзвичай плечистий, в котелку на голові[154], з рота якого стирчало ікло, спотворюючи й без того небачено мерзенну фізіономію. Та до того ще й вогняно-рудий.

— Я, — устряв до розмови цей новий, — взагалі не розумію, як він потрапив у директори, — рудий гугнявив чимраз то дужче, — він такий самий директор, як я архиєрей!

— Ти не скидаєшся на архиєрея, Азазелло[155], — зазначив кіт, накладаючи собі сосисок на тарілку.

— Я ж це й кажу, — прогугнявив рудий і, повернувшись до Волянда, додав шанобливо: — Дозвольте, мессіре[156], його викинути під усі чорти з Москви?

— А дзусь!! — раптом гаркнув кіт, настовбурчивши шерсть.

І тоді спальня завертілася довкруж Стьопи, й він вдарився об одвірок головою і, втрачаючи свідомість, подумав: «Я вмираю…»

Та він не вмер. Розклепивши злегка очі, він побачив, що сидить на чомусь кам’яному. Навколо нього щось шуміло. Коли він розплющив очі як слід, він збагнув, що шумить море, і ба, навіть більше, — хвиля колишеться біля самих його ніг, і що, коротко кажучи, він сидить на самому кінці молу, і що над ним блакитне осяйне небо, а позаду — біле місто на горах.

Не знаючи, як діяти в таких випадках, Стьопа звівся на тремтячі ноги й пішов молом до берега.

На молу стояв якийсь чоловік, курив, плював у море. На Стьопу він зиркнув дикими очима й перестав плювати.

Тоді Стьопа встругнув таку штуку: впав навколішки перед безвісним курцем і вимовив:

— Благаю, скажіть, яке це місто?

— Одначе! — сказав бездушний курець.

— Я не п’яний, — хрипко відповів Стьопа, — зі мною щось скоїлося… я хворий… Де я? Яке це місто?..

— Ну, Ялта…

Стьопа тихо зітхнув, повалився на бік, головою стукнувся об нагрітий камінь молу. Свідомість полишила його.

Розділ 8

Пря професора з поетом[157]

О тій самій годині, як свідомість полишила Стьопу в Ялті, тобто близько половини дванадцятої дня, вона повернулася Іванові Миколайовичу Бездомному, який прокинувся після глибокого й тривалого сну. Деякий час він розмірковував, яким це чином він потрапив до невідомої кімнати з білими стінами, з дивним нічним столиком з якогось світлого металу та з білою шторою, за якою почувалося сонце.

Іван мотнув головою, переконався в тому, що вона не болить, і пригадав, що він у лікарні. Ця думка потягла за собою спомин про загибель Берліоза, та сьогодні він не збудив в Іванові сильного зворушення. Виспавшись, Іван Миколайович став спокійнішим, і міркувати став ясніше. Полежавши якийсь час нерухомо у чистому, м’якому й зручному ліжку, Іван угледів ґудзика дзвінка поруч із собою. За звичкою торкати предмети без знадоби, Іван натиснув його. Він сподівався якогось дзвону або явища услід за натискуванням ґудзика, але сталося дещо інакше.

В узніжжі Іванової постелі спалахнув матовий циліндр, на якому було написано: «Пити». Постоявши трохи, циліндр став обертатися, аж не вискочив напис: «Няня». Само собою, хитромудрий циліндр вразив Івана. Напис «Няня» змінився написом «Покличте лікаря».

— Гм… — промовив Іван, не знаючи, що робити з цим циліндром далі. Та тут пощастило випадково: Іван натиснув ґудзика удруге на слові «Фельдшериця». Циліндр тихо продзеленчав у відповідь, зупинився, згас і до кімнати увійшла повна симпатична жінка в білому чистому халаті й сказала Іванові:

— Доброго ранку!

Іван не відповів, оскільки потрактував це привітання за даних умов недоречним. Справді бо: засадили здорову людину до лікарні, та ще й удають, ніби так воно й треба!

Жінка ж тим часом, не втрачаючи доброзичливого виразу обличчя, за допомогою одного натиску ґудзика підняла штору догори, і до кімнати крізь широковічкові й легкі ґрати, що доходили аж до підлоги, линуло сонце. За ґратами відкрився балькон, за ним берег звивистої річки, а на тому її боці — веселий сосновий бір.

— Будьте ласкаві ванну брати, — запросила жінка, й під руками її розсунулася внутрішня стіна, за якою виявилось ванне відділення й прекрасно обладнана вбиральня.

Іван, хоча й положив з жінкою не розмовляти, не стримався, і дивлячись як вода плеще до ванни широким струменем із сяйливого крана, сказав з іронією:

— Ти ба! Як у «Метрополі»!

— О ні, — з гордістю відповіла жінка, — багато краще. Такого обладнання немає ніде й за рубежем. Вчені й лікарі спеціяльно приїжджають оглядати нашу клініку. В нас щодня інтуристи бувають.

При слові «інтурист» Іванові відразу пригадався вчорашній консультант. Іван спохмурнів, поглянув спідлоба й сказав:

— Інтуристи… І як ото ви всі тих інтуристів обожнюєте! А серед них,