Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Я хочу вас попросити, щоб усе це зосталося між нами, — підлесливо сказав Стьопа.

— Авжеж, авжеж! Але за Хустова я, само собою, не поручуся.

— А ви хіба знаєте Хустова?

— Учора в кабінеті в вас бачив мигцем цього індивіда, але досить одного побіжного погляду на його обличчя, щоб збагнути, що він — наволоч, підступник, пристосуванець і підлабузник.

«Чиста правда!» — подумав Стьопа, уражений таким вірним, точним і коротким визначенням Хустова.

Так, учорашній день ліпився з дрібків, але усе-таки тривога не полишала директора Вар’єте. Річ у тім, що в цьому вчорашньому дні зяяла величенна чорна діра. Ось цього самого незнайомця в береті, воля ваша, Стьопа в своєму кабінеті вчора аж ніяк не бачив.

— Професор чорної магії Волянд[151], — вагомо сказав візитер, бачивши Стьопині скрути, і розказав усе ряд по ряду.

Учора вдень він приїхав з-за кордону до Москви, відразу з’явився до Стьопи й запропонував свої гастролі у Вар’єте. Стьопа зателефонував до Московської обласної видовищної комісії й питання це узгодив (Стьопа сполотнів і закліпав очима), підписав з професором Воляндом контракт на сім виступів (Стьопа розтулив рота), умовився, що Волянд прийде до нього для уточнення подробиць о десятій годині ранку сьогодні… Оце Волянд і прийшов!

Прийшовши, він був зустрінутий покоївкою Грунею, яка пояснила, що сама вона допіру прийшла, що вона нахожа, що Берліоза вдома немає, а що як візитер воліє бачити Степана Богдановича, то нехай іде до нього до спальні сам. Степан Богданович так міцно спить, що розбудити його вона не береться. Побачивши, в якому стані Степан Богданович, артист послав Груню до найближчого гастроному по горілку та закуску[152], до аптеки по лід і…

— Дозвольте з вами розрахуватися, — проскиглив вбитий Стьопа й став шукати гаманця.

— О, яка дурниця! — вигукнув гастролер і слухати більше нічого не схотів.

Отже, горілка й закуска стали зрозумілими, та все-таки на Стьопу жаль було поглянути: він абсолютно не пам’ятав нічого про контракт і, хоч убийте, не бачив учора цього Волянда. Так, Хустов був, а Волянда не було.

— Дозвольте глянути в контракт, — тихо попросив Стьопа.

— Прошу, прошу…

Стьопа глянув у бомагу й заціпенів. Усе було на місці. Найперше власноручний Стьопин хвацький підпис! Навскіс напис збоку рукою фіндиректора Римського з дозволом видати[153] артистові Волянду в рахунок належних йому за сім виступів тридцяти п’яти тисяч рублів десять тисяч рублів. Ба більше: тут була й розписка Волянда в тому, що він ці десять тисяч уже одержав!

«Що ж це таке?!» — подумав згорьований Степан, і голова йому запаморочилася. Починаються зловіщі провали в пам’яті?! Але, само собою, по тому, як контракт було показано, подальші вирази здуміння були б просто-таки непристойними. Стьопа попросив у гостя дозволу на хвилину відлучитися і, як був у шкарпетках, побіг до передпокою до телефону. Дорогою він гукнув у напрямі кухні:

— Груню!

Але ніхто не озвався. Тут він поглянув на двері до кабінету Берліоза, що були поряд із передпокоєм, і тут, як кажуть, остовпів. На ручці дверей він розгледів величезну сургучну печать на шнурку. «Отакої! — гаркнув хтось у голові Стьопи. — Цього ще бракувало!» — І тут Стьопині думки побігли вже двоїстою рейковою колією, але, як завжди буває під час катастрофи, в один бік і взагалі чорт зна куди. Голов’яну Стьопину кашу важко навіть передати. Тут і чортівня з чорним беретом, холодною горілкою і неймовірним контрактом, — а тут іще до усього цього, чи не любо, печать на дверях! Тобто кому хочете скажіть, що Берліоз щось там накоїв, — не повірять, їй-бо не повірять! Одначе печать, ось вона! Отак…

І тут закублилися в мозкові Стьопі якісь дуже прикрі микитки про статтю, яку, як на ту пеню, недавно він всучив Михайлові Олександровичу до надрукування в журналі. І стаття, між нами кажучи, ні в кут, ні в двері! І нікчемна, і грошей копійки…

Відразу слід за спомином про статтю промайнув спомин про якусь сумнівну розмову, що відбувалася, згадати б, двадцять четвертого квітня увечері отут, в їдальні, коли Стьопа вечеряв з Михайлом Олександровичем. Тобто, звичайно, у повному розумінні слова, розмову цю сумнівною назвати не можна (не пристав би Стьопа на таку розмову), та це була розмова на якусь непотрібну тему. Цілком вільно було б цю розмову, громадяни, й не затівати. Перед печаттю, немає сумніву, розмова ця могла б вважатися за цілковиту дурницю, а от після печаті…

«Ах, Берліозе, Берліозе! — скипало Стьопі в голові. — Це ж у голову не лізе!»

Та горювати довго не приставало, і Стьопа накрутив номер у кабінеті фіндиректора Вар’єте Римського. Становище Стьопи було дражливе: найперше, іноземець міг образитися на те, що Стьопа перевіряє його після того, як було показано контракт, та й з фіндиректором розмовляти було вкрай тяжко. Справді бо, не спитати ж його так: «Скажіть, чи укладав я вчора з професором чорної магії контракт на тридцять п’ять тисяч рублів?» Так запитувати не годиться!

— Так! — почувся в слухавці пронизливий, неприємний голос Римського.

— Здрастуйте, Григорію Даниловичу, — тихо промовив Стьопа, — це Лиходєєв. От яка справа… гм… гм… в мене сидить цей… е… артист Волянд… Так от… я хотів запитати, як стоять справи з сьогоднішнім вечором?..

— Ах, чорний маг? — озвався в слухавці Римський. — Афіші зараз будуть.

— Ага, — кволим голосом сказав Стьопа, — ну бувайте…

— А ви скоро прийдете? — спитав Римський.

— За пів години, — відповів Стьопа і, повісивши слухавку, стиснув гарячу голову руками. Ач, яка виходила паскудна штука! Що ж це з пам’яттю, громадяни? Га?

Однак далі баритися в передпокої було незручно, і Стьопа відразу уклав плян: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз щонайперше хитро випитати в іноземця, що він, власне, має намір сьогодні показувати у ввіреному Стьопі Вар’єте?

Тут Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, що стояло в передпокої, давно не витираному ледачою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб’єкта — довгого, мов жердина, і в пенсне (ах, якби тут був Іван Миколайович! Він впізнав би цього суб’єкта відразу!). А той відбився й одразу зник. Занепокоєний Стьопа глибше зазирнув у передпокій, і вдруге його колихнуло, бо в дзеркалі пройшов здоровезний чорний кіт і так само зник.

Стьопі урвалося серце, він похитнувся.

«Що ж це таке? — подумав він, — чи я не божеволію? Звідки ці відображення?!» — він заглянув до передпокою й полохливо заволав:

— Груню! Який тут кіт в нас швендяє? Звідки він? І хтось іще з ним?!

— Не турбуйтеся, Степане