Володимир Лис - Століття Якова

десяток уже бежит. Но ты продержись до сотки, вот тогда и встретимся, если пригласишь, конечно. Шучу, не обижайся. Сам приеду. Погода у нас хреновая, третий или четвертый день дождь и четыре дня до пенсии невмоготу, только и письма писать. Поклон всей родне, а Ольге, конечно, большая любовь, хотя ей она к одному месту. Твой сын Артем».

Яків, звісно, Нінці за письмо й читання подякував, власноруч приготовленим яблучним соком пригостив. Ще стачило сили за день десяток чи й більше яблук втерти на старій тертці, видушити сік крізь марлю та дати настоятися – ціла літра получилася, упрів, довго віддихувався, робив перерви, али от він, чуть-чуть цукру добавив і, як каже його онука Ганна, – люксово вийшло.

– За твоє здоровля, – чокається Яків.

– Уп’юся, то листи й газети загублю, – сміється Ніна.

Якову добре. І що син згадав, хоч міг би й приїхати, з півтора десятка літ вже як приїздив, міг би й зібратися, али нехай, звісточка тоже ни кепсько. Живий, а що життя не вельми тепер у нього путяще, то що ж, був і офіцером, гордився колись Яків сином, і внуки статні, шкода, що Колька п’є, невідомо, чи й роботу має, писав колись Артем, що син у Китай їздить, барахлом торгує, а був же... Дай, Боже, пам’ять, техніком коло самольотув, щось там не склалося, скоротили чи що.

– Ваш Артем знов женився? – питає Ніна.

– А дідько його відає. У нього, як з Мариною свею розвівся, – не розбереш, ци то законна, ци так, на віру живуть.

– Тепер більше – на віру, – зітхає Ніна.

П’ють сік. Мовчать.

«Зроблю ще вина», – думає Яків.

Мусить зробити. У нього й вино, й наливка завше файні виходили. Більше гинших пригощав, ніж сам пив.

– Я піду, дядьку Якове, – озивається Ніна.

– Іди, хай Бог береже. І письмо принеси од теї дівки.

Ніна ставить склянку на старущий стіл, що тулиться до тину.

Витирає губи. Дивиться, наче хоче щось сказати й не одважується.

– Якби ви-те, дядьку Якове, знали її адрес...

– пять двайцять п’ять, – сердиться Яків.

Не знає він адресу. І Валік, каже, ни знає. Фамілію запам’ятав та що з того, куди писати, а як і написав би...

Боїться щось не те получити у відповідь. Таке, що вб’є... Вб’є надію?

12

– То ти, Зосько?

Яків питає спросоння, бо ще не розплющив очі, а здалося, що хтось біля ліжка стоїть, навіть коло нього примоститися хоче.

Нікого в хаті. И не могло бути. Просіюється осінній світанок. Не засне тепер. За пліт сон одійшов.

* * *

Зоська. Зося. Зосечка. Тогді, в тому Тарнуві, скільки ж разів вони кохалися! Вона була невтомна й вигадлива. Він... Він прикипав до її тіла, воно змушувало прокидатися вночі й, ризикуючи потрапити до рук вартовому чи патрулю, йти в місто.

Йти в місто.

До неї.

Якось Зося розказала про свою велику любов. До шляхтича, який нею покористувався й зник. Тобто не зник, а обрав іншу, багатшу. Як вона почала після цього мстити сама собі й своєму тілу. Мстити... Ти знаєш як...

– Хто я тобі? – спитав Яків після тої розповіді.

– Жолнєж, котрих багато, – була відповідь.

Він дав їй ляпаса. Одного й другого.

– Якти смієш, хаме!

Її крик: чи пам’ятає він, хто вона – уродзона шляхтичка, яка...

– Ти уродзона... – сказав він, і слово мовив таке, що пошкодував потім.

– А ти – найбільша моя помста собі... Мені самій... Тільки й усього, прошу пана хлопа...

Сказала без істерики вже, з убивчим спокоєм. І він зрозумів, що, коли має хоч краплю гідності, мусить її покинути.

Коли він вимовив «Прощай», почув кинуте в спину, що вона хотіла його повозити, бо ж у нього скоро відпустка, по цілій Польщі, показати Варшаву й инші міста, те, що він ніколи не бачив і не побачить.

Її слова звучали, як прохання вернутися.

Ніби стогін нечутний – вер-ни-ся...

Він вийшов. Тиха зимова ніч стояла над польським містом. Сніг під ногами скрипів. Ішов і не боявся, що хтось там перестріне. Навпаки, до полкових воріт направився. Черговому капралу сказав, що ось, мовляв, дисципліну порушив, з нічної самовільної походеньки вертається, арештуйте, проше пана капрала. Той капрал дивився, мов десять баранів на нові тесані ворота. Ніяк уторопати не міг, що то за диво-самовільник сам і з’явився, під замок хоче. Дихнути звелів. Али Яків тієї ночі був тверезісінький. Тилько злий і дурний. Капрал знизав плечима, хоч і не одпустив.

Вже як тая злість пройшла, то потвердив – так, надумав до кобіти піти, та честь польскєґо жолнєжа наказала вертатися та доповісти про порушення дисципліни. Найбільше з того признання кпинив Прокіп. Князь Радзивілл також сміявся. А полковий командир навіть у приклад поставив, як вояка вельми свідомого.

А десь на другий день після тої придибенції на їхньому заміському виїзді, коли галопування відпрацьовували, ударив

Яків шпорами в бік свого червоного коника. Раз і вдруге. Вперше бив з такою злістю. Кінь і поніс. Помчався так, що зупинити було несила. Через луг, поле і яр, притрушені сніжком. Мчав, мов шалений. Свистіло у вухах холодне колюче повітря. Яків щосили тримався за повіддя. Зрештою обхопив руками гриву. Та кінь таки скинув його. І коли вже беркицьнувся на землю, побачив упівока, як стишує біг його червоний.

Стишує, а потім спиняється.

Лежав тоді край польової дороги, боліло в боку. Високо в небі пливла отара білих баранців. Світ мовби плив, і він на землі, скинутий конем. Позбавлений чогось такого, що було значно більше за саме життя.

«То ж не моя, Зосина думка», – здивувався, бо пригадав, що то вона казала: почуття вартніші за саме життя. Без них, казала, життя – то лиш існування. Гірше, ніж у рослин.

Він тепер існував поза тією... як же її назвати... То й що?

Звівся на ноги і побачив, що кінь вертається до нього, а ген-ген полем скачуть вершники.

Йшов, накульгуючи, до коня. Усміхнувся силувано, бо майнула думка – треба перепросити свого червоного друзяку.

Того коня, звісно, давно нема на світі.

А він іде навстріч йому через поле, по коліна в снігу.

* * *

Досі йде – то вже думає Яків теперішній.

Сизий світанок заглядає у вікно його хатини. Може, Зоська справді приходила – як не до