Марек Краєвський - Голова Мінотавра

— Ні, неможливо, щоб жертва була з нашого сиротинцю. Наші вихованки — порядні панни, і в дорослому віці продовжують нас провідувати або принаймні надсилають нам вітання зі святами. Ми постійно підтримуємо контакти.

Так говорила пані Анеля Скарбек, директор виховального закладу ім. Абрагамовичів. Пан Антоній Свіда, директор міського будинку сиріт зрозумів запитання інакше, але його відповідь була аналогічною. Попельський розлютився.

— Але ж ці дівчата були незайманими, — підвищував голос комісар. — Отже, вони були порядні!

— Жодна порядна дівчина не ночує сама в готелі! — такими словами намагалися завершити розмову директори благодійних закладів.

Але Попельський їм цього не дозволив. З дивним задоволенням він розпитував їх про вихованців, у яких були помічені відхилення в статевій орієнтації, неспокійних, котрі завдавали клопотів. У цьому випадку обурення було таким величезним, що поліцейським не залишалося нічого іншого, як піти геть.

Двірники автомобіля згортали купки снігу з лобового скла. Їхня гума з вищанням ковзала по шибі, на якій ізсередини осідала пара від дихання. Кольорові лампочки в крамниці чоловічого одягу Маркуса Людвіґа почали мерехтіти. Попельський насунув котелок на голову й примружився. Незважаючи на окуляри й заплющені очі, він бачив відблиски, що освітлювали елегантні капелюхи, тростини й краватки. Його заливало потом. Раптом Попельський підвівся, рвучко відчинив дверцята авто й вийшов. Рушив уперед, зашпортуючись у снігових кучугурах.

— Куди це він? Додому? — Мокк визирнув, але масивна фігура комісара вже зникла в якомусь завулку. — Певне, мешкає десь неподалік? Що з ним сталося? Погано почувається?

— Він не пішов додому, — Заремба обернувся й повагом глянув на Мокка. — Я знаю, куди він пішов. А ви ні. І ще довго не знатимете. Скажу вам дещо. Аби знати щось про людину, не досить зіграти з нею в шахи.

Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

пів на шосту пополудні

Опинившись подалі від машини, Попельський сповільнив кроки. Проминув свій дім і пішов доріжками Єзуїтського Саду, дуже повільно, щоб не послизнутися. Його рухи стали швидкими, щойно він зняв темні окуляри. Тьмяне світло газових ліхтарів було для нього нешкідливим, як і миготіння полум’я свічки або гасової лампи.

Він прямував вулицями Міцкевича, Зиґмунтовською й Городоцькою. Дорогою пройшов повз масивний будинок дирекції залізниці, палац Ґолуховських та костел св. Анни. Перестрибнув через яму в бруківці й за мить був уже на розі Янівської й Клепарівської, де знаходився шинок, добре відомий у певних колах, який своєю популярністю завдячував відомій усім пісні. У цьому ганделику на нього чигала інша небезпека, аніж у «Морському гроті», де він кілька днів тому так знеславив Феліціяна Костюка, якого всі звали Фелек Дзьонсло. Тут, у шинку на розі, ніхто не застеріг би його від небезпеки, підкидаючи свиняче вухо, пробите цвяхом. Тут з нього б познущалися й обклали добірною лайкою. Він був приречений на поразку в будь-якій бійці чи суперечці. Йому б хлюпнули пивом в обличчя, а в котелок хтось би плюнув.

З усім цим він, зрештою, зіштовхнувся кілька років тому, коли вони разом із Зарембою вирішили завершити в цій забігайлівці якийсь алкогольний рейд. Тоді Попельський оскаженів, вихопив пістолета й почав ним вимахувати. Регіт був таким гучним, що комісар одразу збагнув, наскільки гротескно виглядає ця ситуація. Він обвів ганделик налитими кров’ю очима, запльованого котелка натяг на голову якомусь студентові, що сміявся найголосніше, і вийшов. Пізніше намагався помститися власникам шинку, та зіштовхнувся з несподіваними проблемами в політичному відділі слідчого управління. Йому пояснили, що не слід мститися власникам кнайпи, у якій аж роїлося від таємних агентів. Там збиралися члени й прихильники Комуністичної партії Західної України, бідні студенти-сухотники, запеклі радикали й вічно п’яненькі представники львівської богеми разом зі своїми музами.

Попельський відкинув спогади, проминув кнайпу й увійшов до першого під’їзду на Клепарівській. Він тихо піднявся на другий поверх. Постукав пальцем по лампочці, яка на мить слабенько блимнула й одразу згасла. Та цієї миті Попельському вистачило, аби побачити якусь пару, що пристрасно цілувалася. Ці двоє стояли в ніші, під колоною, що в цьому будинку виглядала так само безглуздо, як готичне склепіння в стайні. Комісар голосно постукав у двері з номером три. Невдовзі вони зі скреготом відчинилися. На порозі стояв високий чоловік у довгому білому пальті з цигаркою в руці.

— О, пане комісаре! — чоловік посміхнувся. — Давно ви до нас не зазирали!

— Але, здається, це для вас не перша за нині зустріч із поліцією, еге ж, пане Шанявський? — Попельський подав йому руку, яку той міцно потиснув.

— Справді, — Шанявський зачинив двері й швидким рухом приклав тонку долоню до обличчя, що означало задуму. — Сьогодні тут був ваш молодий співробітник, який розпитував про якогось смаглявого хлопця. Я йому розповів про дві речі…

Попельський роззирнувся помешканням Шанявського, яке той протягом кількох років винаймав у власника наріжного шинку. Воно було вмебльоване крикливо, з показною помпою, характерною для львівського передмістя. Танцюрист обожнював такий стиль. Особливо він любив дешевенькі декорації та штучні хризантеми. Помешкання слугувало йому для таємних зустрічей зі збоченими молодими бандитами й митцями, яких йому постачали різні посередники. У себе вдома він не міг таким займатися, боячись зганьбити власну репутацію, якою дуже переймався. Шанявський дозволяв тут ночувати й приводити знайомих різним хлопцям. Він був завжди поблажливий, у доброму настрої, і постійно щось мугикав під ніс. Аж до хвилини, коли один з таких вуличників пограбував його, розчерепивши голову канделябром. Попельський розшукав злодія того ж таки дня. Шанявський, уникнувши смерті в хірургічній клініці на Піярів, через тиждень отримав поцупленого гаманця, де зберігав коштовну пам’ятку — каблучку своєї любої покійниці-матусі, попрохав комісара про зустріч, під час якої тихим уриваним голосом запевнив Попельського, що завжди буде готовим до його послуг. Той не забарився дати Шанявському нагоду віддячити йому. Через кілька тижнів Едвард Попельський попросив дозволу приходити до помешкання, де міг би вдовольнити свою, як він сам сказав, нешкідливу примху.

— Це добре, що ви щось розповіли моєму молодшому колезі, — Попельський знову роззирнувся помешканням, і воно здалося йому зовсім порожнім. — Дякую вам від імені поліції. Мене до вас привело те, що й завжди. Моя невеличка примха.

— Будь ласка, — Шанявський вказав пальцем на двері поруч із вхідними. — Ваша ванна кімната вільна. І мій служник напалив грубку. Я ніби знав наперед!

— Дякую, — Попельський натиснув на ручку й увійшов до темного, видовженого приміщення з маленьким віконцем; посередині стояла вузька ванна й великий унітаз.

Грубка пашіла жаром. Він зачинив двері й засвітив світло. Роздягнувся догола й поскладав одяг на