Марек Краєвський - Голова Мінотавра

Попельський кивнув швейцарові, який поправив кашкета й рушив у бік журналістів, напираючи на них своїм великим черевом.

— Ну, досить уже, панове, досить! Годі! Тут люди працюють! — гучно повторював швейцар, підштовхуючи присутніх до обертових дверей.

Раптом поліцейські почули за спинами цокіт дамських підборів. Обернулися, і кожен з них по-своєму подивився на секретарку начальника: Заремба із поблажливою усмішкою, Попельський занепокоєно, а Мокк пожадливо. Панна Зося зашарілася під їхніми поглядами, хоча в цьому чоловічому світі працювала вже два роки й зустрічалася з різними проявами зацікавлення власною особою — від несміливих поглядів до прихованих пропозицій.

— Пане комісаре, — вона простягнула Попельському аркуш, — пробачте, але я лише щойно це передрукувала. Шеф просив, щоб ви глянули на телеграму, яку мені зараз треба розіслати в усі воєводські комендатури…

— Дякую, — Попельський узяв аркуш і ex abrupto[25] переклав надруковане в ній німецькою. — Це прохання до всіх начальників поліційно-слідчих відділів збирати інформацію про особливо жорстокі вбивства з елементами людожерства. Інформацію надсилати на таку адресу. Підпис начальника й так далі…

Попельський глянув на Мокка. Сатир умить перетворився на уважного слідчого.

— Мені здається, — Мокк замислився, — що тут треба дещо додати…

— Гадаю, мені відомо, що ви маєте на увазі, пане кримінальний директоре, — Попельський позирнув на Зарембу. — Обернися, Вілеку, і трохи нахилися! Тут немає на чому писати, то використаю твою спину.

— Зараз я перетворюся на аравійського верблюда, — Заремба вдав, наче жує траву.

Панна Зося розсміялася. Заремба зняв капелюха й робив дурнуваті міни, доки комісар своїм «Вотерманом» щось довгенько писав йому на спині.

— Прохання також інформувати про всі випадки укусів людиною, навіть якщо вони не призвели до смерті, але ран завдано в ділянці обличчя, — Попельський повторював написане, а тоді поставив крапку, натискаючи так сильно, що замалим не продірявив пером аркуша. — Будь ласка, додайте це, панно Зосю. І перекажіть начальникові, що при нагоді я поясню йому, про що йдеться.

Панна Зося побігла, попрохавши, аби панове зачекали хвилинку, а її стрункі литки замиготіли в темному коридорі. Мокк не зводив з них очей.

— Гей, пане кримінальний директоре! — Попельський суворо глипнув на Мокка. — Схаменіться! Ви це мали на увазі?

— Атож, здається, це, — Мокк махнув рукою, наче відганяючи осу. — Ви ніби мої думки прочитали… І облишмо, нарешті, ці церемонії, гаразд?

Мокк продовжував замислено вдивлятися углиб коридору.

— Мені ніхто ніколи не казав, що в Польщі такі вродливі жінки! — він хтиво усміхнувся.

— Облиште, — Попельський зняв котелка й придивився до Мокка. — Панна Зося могла би бути вашою дочкою!

Мокк також зняв капелюха. Розчесав кістяним гребінцем густе хвилясте волосся. Потім поправив пальто, натягнув рукавички на пальці й став перед Попельським, розставивши ноги й узявши руки в боки. Він був нижчий за нього, але кремезніший. Випнув щелепу й процідив крізь зуби:

— Шановний пане, залиште собі такі зауваги! Ви не маєте права читати мені моралі! Я, на відміну від вас, не їжджу із дзюнями, — він ужив польське слово, що його чув від Заремби, — у потязі! І не трахаю їх у купе, як бугай!

Попельський довго дивився на Мокка. Треба було швидко відповісти, щоб показати цьому швабові, що він тут не вдома й виконує в польській державній поліції лише допоміжну роль такого себе підмайстра. Але якби не Мокк і його бреславські матеріали, то Попельський зараз заламував би руки від розпачу й відчуття безпорадності перед чудовиськом, яке в Дрогобичі й Мостиськах заповзло через дах до кімнат, де були дівчата, зґвалтувало їх, спотворило їхні обличчя й задушило. Причому невідомо, як підкреслював Мокк, чи саме в такому порядку. Якби цей німецький поліцейський не приїхав сюди з далекого Бреслау, він сам щоранку з болем і безсиллям удивлявся б у гарне, ще зовсім дитинне обличчя сплячої Рити, гадаючи, коли дочка стане жертвою потвори. Перед очима Попельського виринали картини: салон-вагон, де зітхала й стогнала Блонді, його долоні на її стегнах, сицилійський захист у шахах, схилений над трупом доктор Підгірний, який зшиває обличчя дівчини, портьє судомно ридає в жидівському готелі в Мостиськах, Рита курить цигарку в якомусь підозрілому кублі на Замарстинівській, його пальці у волоссі Блонді, Мокк промовисто всміхається, Homo sum et nil humani a me alienum esse puto. Ці картини напливали одна на одну, що віщувало напад епілепсії. Але це він панував над хворобою, а не вона над ним! Попельський міг дозволити їй на мить затьмарити й одночасно прояснити розум. Але не тепер. Трахав, як бугай. Як бугай. Цей вираз дуже йому сподобався. Він раптом вибухнув реготом.

— Мушу сказати, — комісар аж зігнувся від сміху, — що саме через вас я не потрахався досхочу. А до Львова було ще стільки часу…

— Між Львовом і Бреслау потяги їздять регулярно! — відповів Мокк, примружився, висолопив язика й стиснув кулаки, а його руки рухалися вперед і назад, нагадуючи паротяг. — Запрошую вас до нашого міста над Одером. У супроводі двох гарненьких польських панянок! Погуляємо собі!

— Панове, панове! — просичав Заремба. — І не сором вам розбещувати молодь? Скільки вам років? Лиссий, припини!

Перед ними стояла зашаріла панна Зося з остаточним текстом телеграми. Вона не розуміла німецької, але чудово знала, що означають жести Ебергарда Мокка.

Львів, понеділок 25 січня 1937 року,

п’ята година пополудні

Вулиця Словацького, незважаючи на жвавий рух, залишалася тихою. На місто впала імла, така густа, що неможливо було будь-що розгледіти вже за кілька метрів. Саме туман утишив міські звуки. Затикав вихлопні труби автомобілів і липкою вологою вкривав спини коней, що тягли сани. У вітринах магазинів мерехтіли кольорові лампочки, двірник посипав піском тротуар перед будинком Головної пошти, а знервований поліцейський, що регулював рух на перехресті, щомиті знімав кашкета із цератовим верхом, і струшував з нього шар мокрого снігу, який налипав буквально на очах. Студенти університету чекали на трамвай і ляскали перемерзлими долонями.

Попельський, Мокк і Заремба сиділи в «Шевроле», що стояло в довгій вервечці машин та екіпажів. Вони мовчки мерзли, хоча й не так, як студенти, що аж підстрибували на морозі. Кожен думав про своє. Вільгельм Заремба про смачний десерт, який куховарка, не дочекавшись господаря, уже певне поставила в теплу духовку; Едвард Попельський про Риту, яка за кілька днів від’їжджала з тіткою Леокадією до Ворохти ковзатися на лижах, а Мокк про два сиротинці, які їм ще залишалося перевірити.

Сьогодні вони вже побували у двох подібних закладах. Усюди реагували однаково. Спершу переляк від вигляду трьох поліцейських, що перемовлялися німецькою,