Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

його, що з природи черства й сувора і що він часто бачитиме мене такою. Опріч того, за цей місяць я збираюсь показати йому деякі неприємні риси моєї вдачі, щоб він знав, яке він хоче взяти добро, і, поки не пізно, міг передумати»[10].

Місіс Тейт звела брови й усміхнулася.

— Схоже на одну знайому мені людину.

Тепер, сидячи на самоті на червоному стільці з високою спинкою, чекаючи, доки спуститься Вівіан, Моллі витягає «Енн із Зелених Дахів». Вона розгортає книжку на першій сторінці: «Пані Рейчел Лінд жила саме там, де шлях на Ейвонлі, обабіч якого росли вільхи й фуксії, занурювався до видолинку. Перетинав той шлях струмочок, котрий брав початок аж ген у лісі, що оточував дворище старого Катберта…»[11]

Ця книжка явно розрахована на молодших дівчат, і спочатку Моллі сумнівається, чи зможе симпатизувати героїні. Але, продовжуючи читати, виявляє, що оповідь її захопила. Сонце піднімається вище, їй доводиться нахилити книжку, щоб світло не сліпило очі, а потім, за кілька хвилин, пересісти на іншого стільця, щоб не мружитися.

Десь за годину вона чує, як відчиняються двері в коридор, і підводить погляд. У кімнату заходить Вівіан, озирається навкруги, помічає Моллі й усміхається, наче й не здивована її бачити.

— Прийшла спозаранку! — каже вона. — Мені до душі твій ентузіазм. Можливо, я сьогодні дозволю тобі спорожнити коробку. Або дві, якщо пощастить.

Елбанс, штат Міннесота, 1929 рік

У понеділок я прокидаюся рано й умиваюся над кухонною раковиною ще до того, як прокинуться місіс і містер Берни, а тоді акуратно заплітаю волосся у дві кіски й зав’язую стрічки, які знайшла в купі обрізків у кімнаті для шиття. Вбираю найчистішу сукню й фартух, який вішала сохнути на лавці біля дому після недільного прання.

За сніданком — грудкуватою вівсянкою без цукру, — коли я питаю, як дістатися до школи й о котрій я маю там бути, місіс Берн зиркає на чоловіка, а тоді знову на мене. Вона туго обгортає плечі своїм темним візерунчастим шарфом.

— Дороті, ми з містером Берном вважаємо, що ти не готова до школи.

Вівсянка на смак мов затверділий тваринний жир. Я дивлюся на містера Берна, що захилився зав’язати шнурівки на черевиках. Його пишні кучері опускаються на лоба, закриваючи лице.

— Що ви маєте на увазі? — питаю я. — Товариство…

Місіс Берн сплескує в долоні й скупо мені всміхається.

— Ти більше не вихованка Товариства допомоги дітям, правда ж? Тепер ми вирішуємо, що для тебе краще.

Серце тьохкає в моїх грудях.

— Але ж я маю піти.

— Ми подивимося на твої успіхи в наступні кілька тижнів, але поки ми вважаємо, що тобі варто дати собі трохи часу пристосуватися до свого нового дому.

— Я… пристосувалася, — відповідаю, відчуваючи, як щоками піднімається тепло. — Я зробила все, що ви мені казали. Якщо ви непокоїтеся, що в мене не буде часу на шиття…

Місіс Берн упирається в мене поглядом, і мій голос змовкає.

— Заняття в школі тривають уже понад місяць, — каже вона. — Ти безнадійно відстала й цього року точно не зможеш наздогнати. Та й лише Господь знає, в яку школу ти ходила в тих нетрях.

Мене обсипає морозом. Навіть містер Берн ошелешений цими словами.

— Що ти, що ти, Лоїсо, — каже він тихо.

— Це не були… нетрі. — Я заледве вимовляю це слово. А потім, бо вона не спитала, бо ніхто з них не спитав, додаю: — Я ходила в четвертий клас. Мою вчительку звали міс Уріг. Я співала в хорі, ми ставили оперету «Гладенькі камінці».

Вони обоє на мене дивляться.

— Мені подобається в школі, — веду далі я.

Місіс Берн підводиться й починає забирати тарілки зі столу. Вона бере мою тарілку, хоч я ще не доїла свій тост. Її рухи уривчасті, і столові прибори дзвенять об порцеляну. Вона пускає в раковину воду й складає тарілки з гучним брязкотом. А тоді обертається, витирає руки об фартух.

— Яка ти нахабна! Більше й слова не хочу чути. Ми тут вирішуємо, що для тебе найкраще. Тобі ясно?

І на цьому кінець. Більше про школу ніхто не згадує.

Кілька разів на день місіс Берн матеріалізується в кімнаті для шиття, мов привид, але ніколи не бере до рук голки. Її обов’язки, з того, що я бачу, полягають у записуванні замовлень, передаванні завдань Фенні, яка потім розподіляє їх між нами, і забиранні готових виробів. Вона питає Фенні, як просувається шиття, і водночас оглядає кімнату, аби переконатися, що ми всі занурені в роботу.

У мене повно питань про Бернів, які мені страшно ставити. У чому саме полягає бізнес містера Берна? Що він робить з одягом, який шиють жінки? (Я могла б сказати «який ми шиємо», але моя робота, наживляння й підшивання, — це як чистити картоплю й називати себе кухарем). Куди місіс Берн ходить і як проводить свій час? Іноді я чую, як вона щось робить нагорі, але неможливо збагнути, що саме.

У місіс Берн багато правил. Вона сварить мене в присутності інших дівчат за дрібні порушення та помилки — за те, що склала постільну білизну не досить акуратно або ж залишила кухонні двері розчиненими. Усі двері в будинку мають бути завжди зачинені, хіба що хтось заходить або виходить. Така його зачиненість — двері в кімнату для шиття, двері в кухню, навіть двері згори на сходах — робить його зловісним і загадковим. Уночі, коли я лежу на своєму матрацику в темному передпокої біля підніжжя сходів, тручи ступнями одна об одну, щоб зігрітися, мені страшно. Мені ще ніколи не доводилося отак бувати на самоті. Навіть у Товаристві допомоги дітям, лежачи під наглядом на металевому ліжку, я була оточена іншими дівчатами.

Мені заборонено допомагати на кухні — напевно, місіс Берн боїться, що я крастиму їжу. І справді, як і Фенні, я стала нишком ховати в кишеню то шматок хліба, то яблуко. Страви, які готує місіс Берн, прісні, неапетитні — м’який сірий горошок із бляшанки, крохмалиста варена картопля, водяве тушковане м’ясо — та й тих ніколи немає вдосталь. Мені важко сказати, чи містер Берн не помічає, яка ця їжа жахлива, чи йому байдуже, чи він просто думками десь далеко.

Коли місіс Берн немає поряд, містер Берн приязний. Йому подобається розмовляти зі мною про Ірландію. Його власна сім’я, розказує він мені, із Саллібрука, села на східному узбережжі. Його дядько й двоюрідні брати були за республіканців у війні за незалежність; вони воювали разом із Майклом О’Коленом і перебували з ним у Будівлі чотирьох судів у Дубліні в квітні 1922 року, коли