Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

в приміщення увірвалися брити й убили повстанців, а також тоді, коли через кілька місяців О’Колен був убитий біля Корка. О’Колен був найвизначнішим героєм Ірландії, ти ж знаєш?

Так, киваю я. Я знаю. Але я скептична стосовно того, що його двоюрідні брати воювали. Мій татко не раз казав, що кожен ірландець, якого зустрічаєш в Америці, присягається, що має родича, який воював поруч із Майклом О’Коленом.

Татко любив Майкла О’Колена. Він співав усіх революційних пісень, зазвичай на все горло і не в тон, доки мама не казала йому поводитися тихо, бо діти сплять. Він розповідав мені багато трагічних оповідок: наприклад, про в’язницю Кілменгем у Дубліні, де один із лідерів повстання 1916 року, Джозеф Планкетт, одружився зі своєю коханою, Ґрейс Ґіффорд, у крихітній церківці, лише за кілька годин до того, як його стратила розстрільна команда. Того дня стратили загалом п’ятнадцятьох, навіть Джеймса Конноллі, який так нездужав, що не тримався на ногах. Тож його прив’язали до стільця, винесли у дворик і прошили його тіло кулями. «Прошили його тіло кулями», — батько так і сказав. Мама завжди на нього цитькала, але він від неї відмахувався. «Важливо, щоб діти це знали, — повторював він. — Це їхня історія! Хай ми тепер тут, але, їй-бо, народ наш там».

У мами було багато причин хотіти це забути. Саме договір 1922 року, який привів до утворення Ірландської Вільної Держави, вигнав нас із Кінвари, вважала вона. Військові сили Британської імперії, прагнучи покінчити з повстанцями, нападали на міста в графстві Голуей і висаджували в повітря залізничні колії. Економіка розвалилася. Роботи стало мало. Мій татко не міг знайти собі місця.

Ну, через це, сказала вона, а ще через випивку.

— Знаєш, ти б могла бути моєю дочкою, — зауважує містер Берн. — Твоє ім’я — Дороті… Ми завжди казали, що колись так назвемо власну дитину, але не склалося. І ось ми маємо тебе, рудоволосу й усе таке.

Я все забуваю відгукуватися на Дороті. Але в якомусь сенсі мені подобається мати нову особистість. Так мені легше багато що відпустити. Я вже не та Ніїв, яка покинула бабуню, тіток і дядьків у Кінварі й перепливла океан на «Агнес Пауліні», яка жила зі своєю сім’єю на Елізабет-стріт. Ні, я тепер Дороті.

— Дороті, нам треба поговорити, — говорить місіс Берн якось під час вечері. Я зиркаю на містера Берна, що старанно намазує масло на печену картоплину. — Мері скаржиться, що ти не — як би це сформулювати? — надто швидко вчишся. Вона каже, що ти вперта? Зухвала? Вона не певна, яка саме.

— Це неправда.

Місіс Берн блискає очима.

— Слухай уважно. Якби моя воля, я вже сконтактувала б із комітетом і повернула тебе, аби замінити кимось іншим. Але містер Берн переконав мене дати тобі другий шанс. Однак, якщо я почую ще одну скаргу на твою поведінку чи манери, ми тебе повернемо.

Вона змовкає й робить ковток води.

— Гадаю, таку поведінку можна пояснити твоєю ірландською кров’ю. Так, це правда, що містер Берн — ірландець, власне, тільки через це ми тобі й дали шанс. Але я також мушу підкреслити, що містер Берн небезпідставно, хоч і міг, та не взяв собі за дружину ірландку.

Наступного дня місіс Берн заходить до кімнати для шиття і каже, що має для мене завдання, яке вимагає походу в центр міста, це десь кілометра з півтора.

— Це не складно, — дратується вона, коли я питаю, як туди дістатися. — Хіба ти не звертала увагу, коли ми тебе сюди везли?

— Я можу сходити з нею один раз, мем, — зголошується Фенні.

Судячи з її вигляду, місіс Берн це не подобається.

— Хіба в тебе немає роботи, Фенні?

— Я це доробила, — відповідає Фенні, опускаючи помережану венами долоню на стосик жіночих спідниць. — Підшиті й випрасувані. У мене болять пальці.

— Тоді гаразд. Лише раз, — поступається місіс Берн.

Ми йдемо повільно, бо у Фенні хворе стегно, через район, повний маленьких будиночків, що туляться один до одного. На розі з Елм-стріт ми звертаємо ліворуч у бік центру й перетинаємо Мейпл, Берч та Спрюс, перш ніж повернути праворуч на Мейн. Більшість будинків здаються досить новими й побудованими за приблизно однаковим проектом. Вони пофарбовані в різні кольори, а двори — з акуратними кущиками й квітниками. Деякі доріжки ведуть просто до дверей, інші огинають будинок. Підходячи ближче до центру, ми проминаємо будинки на кілька сімей та де-не-де комерційні заклади: заправну станцію, гастроном, теплицю, повну квітів кольорів осіннього листя: рудих, золотих, багряних.

— Навіть не уявляю, чому ти не запам’ятала цієї дороги, коли тебе везли додому, — каже Фенні. — Боже, дівчино, ну ти й нетямуща.

Я скоса зиркаю на неї, а вона хитро мені всміхається.

В універмазі на Мейн-стріт погане освітлення й дуже тепло. Мені потрібна хвилина, щоб очі пристосувалися. Звівши погляд, я бачу копчені окости, що звисають зі стелі, та полиці за полицями галантерейних товарів. Ми з Фенні купуємо кілька пачок голок для шиття, трохи розлініяного паперу, рулон марлі. Заплативши, Фенні бере цент зі здачі й пускає його мені через прилавок.

— Візьми собі льодяника на дорогу додому.

Банки з льодяниками стоять на полиці й пропонують запаморочливі поєднання кольорів та смаків. Якийсь час поміркувавши, я вибираю закруток із рожевим кавуном і зеленим яблуком.

Я розгортаю льодяника і пропоную відламати шматок, але Фенні відмовляється.

— Я більше не люблю солодкого.

— Я не знала, що це можна перерости.

— Це твоя цукерка.

Дорогою додому ми йдемо повільно. Ні їй, ні мені, думаю я, не хочеться туди повертатися. Твердий рельєфний льодяник водночас солодкий і кислий, і це поєднання смаків таке яскраве, що я мало не зомліваю. Я смокчу його, доки не добираюся до палички, дістаючи велику втіху.

— Маєш його доїсти, перш ніж ми дійдемо до будинку, — каже Фенні. Мені не треба пояснювати.

— Чому Мері мене ненавидить? — питаю я, коли ми вже майже підійшли.

— Вона не ненавидить тебе, дитино. Вона боїться, — пирхає Фенні.

— Чого?

— А як ти думаєш?

Я не знаю. Чого б це Мері мене боялася?

— Вона певна, що ти забереш у неї місце, — пояснює Фенні. — Місіс Берн грошима не розкидається. Нащо їм платити Мері за роботу, яку можна навчити тебе виконувати задурно?

Я стараюся не виказувати ніяких емоцій, але слова Фенні мене обпалюють.

— Ось чому вони мене вибрали.

Вона лагідно всміхається.

— Хіба ти ще не здогадалася? Їм підійшла б будь-яка дівчина, що вміє тримати голку. Дармова робота є дармова робота. — Піднімаючись сходами, вона додає: — Ти не можеш винуватити Мері в тому, що вона боїться.

Відтоді замість перейматися через Мері я зосереджуюся на роботі. Стараюся робити