Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

завжди має з собою, Моллі акуратно записувала час: чотири години одного дня, дві наступного. Наразі двадцять три. На лептопі вона зробила таблицю в екселі, де детально все вказала. Джек сміявся б, якби побачив, але вона пробула в системі досить довго, щоб розуміти, що все зводиться до документів. Владнай свої документи, так, щоб на них стояли правильні підписи, й звинувачення будуть зняті, гроші виплачені, чи щось таке. Будеш неорганізований — ризикуєш втратити все.

Моллі думала, що зможе сьогодні відпрацювати принаймні п’ять годин. Разом уже буде двадцять вісім — понад половина.

Вона знову тисне на кнопку дзвінка, прикладає складені човником долоні до скла, щоб зазирнути в погано освітлений коридор. Узявшись за ручку, вона виявляє, що та повертається й двері відчиняються.

— Агов! — гукає вона, зайшовши всередину, і, не почувши відповіді, гукає знову, трохи гучніше, йдучи коридором.

Учора, перш ніж піти, Моллі повідомила Вівіан, що прийде раніше, але не сказала, коли саме. Тепер, стоячи у вітальні з запнутими вікнами, вона роздумує, чи не повернутися додому. Старий будинок повен звуків. Соснова підлога скрипить, віконниці дрижать, мухи гудуть під стелею, лопотять фіранки. Не маючи потреби відволікатися на людські голоси, Моллі уявляє, що чує звуки з інших кімнат: стогін ліжкових пружин, крапання кранів, гудіння флуоресцентних ламп, брязкання ланцюжків-вимикачів.

Вона дає собі якусь хвилину озирнутися навкруги — вишукана поличка над каміном, різьблені дубові рами, мідна люстра. Із чотирьох вікон з видом на море видно вигнуту лінію узбережжя, пишні ялини вдалині, блискучі аметистові хвилі. У кімнаті стоїть запах старих книжок, розпалюваного вчора вогню і, ледь чутний, чогось пряного з кухні — сьогодні п’ятниця, напевно, Террі куховарить на вихідні.

Моллі оглядає старі томи на високих книжкових полицях, коли відчиняються двері на кухню й у вітальню забігає Террі.

Моллі обертається.

— Привіт.

— Ой! — скрикує Террі, притискаючи до грудей килима, якого саме тримала в руках. — Ти збіса мене налякала! Чому ти тут?

— Гм-м, ну… — затинається Моллі, поставивши собі таке саме питання. — Я дзвонила у двері кілька разів, а тоді просто увійшла.

— Вівіан знає, що ти мала прийти?

І справді?

— Я не певна, що ми домовилися на конкретний…

Террі звужує очі й нахмурюється.

— Не можна отак приходити, коли заманеться. Вона не завжди вільна.

— Я знаю, — відказує Моллі, відчуваючи, як починає паленіти обличчя. — Перепрошую.

— Вівіан ніколи не погодилася б почати так рано. У неї є розклад. Вона прокидається о восьмій чи дев’ятій, спускається о десятій.

— Я думала, що літні люди рано прокидаються, — бурмоче Моллі.

— Не всі, — Террі упирається руками в боки. — Але річ не в цьому. Ти увійшла без запрошення.

— Ну, я не…

Террі зітхає:

— Можливо, Джек сказав тобі, що я не була в захваті від цієї ідеї. Від того, що ти так відпрацьовуватимеш свої години.

Моллі киває. Починаються нотації.

— Він пішов на ризик заради тебе, не питай мене чому.

— Я знаю і ціную це. — Моллі знає, що втрапляє в халепу, коли починає оборонятися. Але вона не може втриматися: — І сподіваюся, я показую, що гідна цієї довіри.

— Отак з’являючись без запрошення — ні.

Гаразд, вона на це заслуговує. Як там казав її викладач із правознавства? Не говоріть без доказів.

— І ще одне, — веде далі Террі. — Цього ранку я була на горищі. Не видно, аби там щось змінилося.

Моллі балансує на подушечках пальців, роздратована тим, що взялася за справу, яку не може контролювати, та навіть більше через те, що не переконувала Вівіан позбуватися речей. Звісно, на думку Террі, Моллі просто б’є байдики, відбуваючи години, як державний працівник.

— Вівіан нічого не хоче викидати, — відповідає вона. — Я наводжу лад у коробках і наклеюю на них ярлики.

— Я тобі от що скажу, — мовить Террі. — Вівіан розривається між серцем, — тут вона знову притуляє до грудей скрученого килима, — і головою. — І, наче Моллі не здатна це сприйняти, підносить килима до голови. — Позбуватися речей для неї — як прощатися з життям. Це будь-кому було б складно. Тож твоя робота полягає в тому, щоб її примусити. Бо я тобі можу пообіцяти одне: я не буду задоволена, якщо ти проведеш тут п’ятдесят годин і не буде на що глянути. Я люблю Джека, але… — Вона хитає головою — Відверто кажучи, треба знати міру. — Здається, Террі вже говорить до себе або, можливо, до Джека, і Моллі майже нічого не залишається, крім як закусити губу й кивати на знак розуміння.

Після того Террі знехотя припускає, що взагалі було б добре сьогодні почати раніше і що як Вівіан не з’явиться через півгодини, може, вона піде нагору й розбудить її, і пропонує Моллі почуватися як удома, а в неї є робота.

— Ти маєш чим зайнятися, так? — кидає вона, перш ніж повернутися на кухню.

Книжка, яку їй дала Вівіан, у Моллі в наплічнику. Дівчина ще не завдала собі клопоту її розгорнути, переважно через те, що це здавалося домашнім завданням з роботи, яка вже сама себе покарання, а також через те, що вона наразі перечитує «Джен Ейр» для занять з літератури (за іронією долі, вчителька, місіс Тейт, роздала шкільні примірники через тиждень після того, як Моллі спробувала вкрасти таку книжку), а цей твір величезний. Почати його читати — це завжди струс для свідомості, аби прочитати розділ, їй доводиться уповільнювати дихання і впадати в транс, як ведмедеві під час сплячки. Усі її однокласники скаржаться на цю книжку — на розтягнуті відступи Бронте щодо людської природи, другорядні сюжетні лінії про друзів Джен у Ловудській школі, довгі, нереалістичні діалоги.

— Чому вона не може просто обмежитися лише довбаною оповіддю? — ремствував у класі Тайлер Болдвін. — Я засинаю щоразу, коли починаю читати. Як це називається, нарколепсія[9]?

Ця скарга викликала цілий хор підтакувань, але Моллі мовчала. А місіс Тейт — без сумніву, рада найменшій іскрі в купі сирого дерева, якою можна назвати її клас, — помітила.

— А яка твоя думка, Моллі?

Моллі знизала плечима, стараючись не здатися надміру палкою.

— Мені вона сподобалася.

— Що тобі в ній сподобалося?

— Не знаю. Просто сподобалася.

— Яка частина твоя улюблена?

Відчуваючи на собі погляди однокласників, Моллі трохи зіщулилася.

— Не знаю.

— Це просто нудний любовний роман, — мовив Тайлер.

— А от і ні, — випалила вона.

— Чому ні? — не відступила місіс Тейт.

— Бо… — Моллі на хвильку замислилася. — Джен — можна сказати, вигнанка. Вона запальна, рішуча й висловлює те, що думає.

— Звідки ти це взяла? Бо я цього точно не відчуваю, — сказав Тайлер.

— Ну… ось, наприклад, оці кілька рядків, — відповіла Моллі. Гортаючи сторінки, вона знайшла ту сцену, про яку думала: «Я запевнила