Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

про «тумбочку». На неї ставили виключно солдатів, що співали у хорі чи грали в оркестрі, бо тих, хто танцював у балеті, не займали, оскільки у них – «ноги», які треба берегти і давати їм відпочинок. У наряд по кухні оркестровим було зась, бо у них, бачте, «руки», які втрачають гнучкість від гарячої води і соди і не можуть вправно перебирати по струнах чи натискати на кнопки саксофона після миття каструль та тарілок. Отож віддувалися ми, хорові, хоча й серед нас була присутня певна фахова сегрегація. Так, на вранішню зарядку хорових солдатів із консерваторською освітою, особливо взимку, не виганяли, бо у них «голосники», які могли застудитися. І тільки ми – двоє з театрального, двоє з художнього, та троє з інженерно-технічного вузів – віддувалися за всіх. І на тумбочці стояли, і посуд драїли, і на зарядку у лютий мороз вибігали.

Я служив в ансамблі поштарем й одночасно типу співав у хорі, хоча хоровим слухом мене Господь обділив. Я ніколи не міг чисто заспівати партію баритона, коли мене ставили поруч із басом чи другим тенором. (Певно, давався взнаки мій крайній індивідуалізм.) Постійно збивався на пси і фальшивив. Але оскільки завжди мав охайний вигляд і пристойну європейську зовнішність, мене виставляли у перший ряд «для масовості та картинки», аби тільки вправно відкривав рота, імітуючи спів.

Та я не хотів «для масовості й картинки», бо з юності недолюблював різні підробки. Якщо джинси, то справжній американський «Лівайс», якщо кросівки, то «Нью Беленс», якщо магнітофон, то «Соні» – фарцовий гарт та обережність до радянських, а згодом китайських фейків не полишали мене все життя, що якраз припало на пік симулякрів, особливо серед людей. Як багато випало мені бачити артистів і співаків, котрі насправді ними не були. Так само з продюсерами, менеджерами, телевізійними редакторами, режисерами та директорами каналів, не виключаючи письменників, художників і людей інших творчих професій, куди подаються люди, аби тільки в «шахту не лізти» та «буряки не сапати». Отак і обдурюють все життя самих себе й оточуючих, удаючи, що належать до тої чи іншої професії. А насправді – животіють, псують повітря, множать плітки, лихослів’я, цинізм та заздрість до здобутків і талантів інших. Тому я завжди хотів бути першим і неперевершеним у будь-якій справі, котрою займався. Театр не став винятком. Я досягнув там найвищих результатів і пішов звідти на піку своєї кар’єри.

Як зараз пам’ятаю той день, коли сидів на репетиції авторської п’єси, що її привезла колишня київська емігрантка, яка вже років двадцять жила у Празі. Несла нісенітниці з далеких вісімдесятих років, згадуючи Пєрєстройку і Горбачова й повчаючи нас, наче совкових аборигенів. Ще й питала: «А що, ковбаса у вас вільно вже продається?»

Слухав її, а розглядав свій репетиційний одяг, на якому зазвичай зісподу вишивали прізвища артистів, яким він допіру належав. Штани мав «від Лаврова», сорочку «від Халатова», черевики від Фелікса Летічевського (мого покійного друга), особливою гордістю була жилетка від Олега Борисова. Аж раптом думка, що я сиджу, вбраний в одіж суцільних покійників, вразила мене до глибини серця. Я заворушився, заметушився і підібрав ноги, фривольно закинуті на портал авансцени. «У театрі смерть набуває усталених форм щоденної рутини та нафталінності!» – подумалось якось чітко, і я побачив свою середньострокову та більш тривалу перспективу: вистави, репетиції, прем’єри, банкети, щорічна відпустка – заслужений артист; вистави-репетиції, банкети, прем’єри, щорічна відпустка – народний артист; вистави, репетиції, банкети – гроб і вічна відпустка. Ось, за великим рахунком, і весь життєвий план. «Та йдіть ви на хуй з такими перспективами!» – рвучко піднявся я зі свого місця.

– Куди ви йдете? – здивовано запитала режисерка.

– На хуй!

«А міг би бути народним артистом!» – ще довго побивався батько після такого мого кардинального рішення.

А що робити? З моєю волелюбною психосоматикою я б у театрі швидко збухався. Порівняно з московськими артистами, які заробляли у десятки разів більше та купалися у променях слави, я не міг досягти їхнього рівня успіху, лишаючись виключно українським актором. А до Москви їхати не хотів. Пішов на вільні хліби. Матеріальний добробут росте, але на душі все гірше й гірше, бо москалі пруть, як сарана, маючи нас за рабів і холопів на одвічних ролях «Кушать подано»!

Зі здобуттям Незалежності я активно включився у процес суспільної українізації. Крім театральної діяльності став писати вірші й поеми, наслідуючи раннього Тичину, Драй-Хмару та модерних поетів Розстріляного Відродження. Створив повість, що отримала Гран-прі міжнародного конкурсу «Гранослов», друкувався у суспільно-політичних та мистецьких журналах.

Я відчував, що у мене з’являється країна. Вона поставала з наших дій, наших вчинків, щоденних і послідовних. Тоді вирували справжні емоції на літературних вечорах, де правили бал славні «Бу-ба-бісти» Андрухович, Ірванець, Неборак, Прохасько та Іздрик. Українство завирувало в театрі, де тільки розпочинали свою кар’єру Жолдак, Проскурня, Богомазов. Воно з’явилося на телебаченні й у шоу-бізнесі, народивши цілі сонми прекрасних українських виконавців, гуртів та колективів. Так тривало до початку двохтисячних, аж доки за другої каденції Кучми ми знову активно не поперли в обійми «братнього народу».

І Україна автентична, самобутня, талановита і модерна почала зникати, знову скочуватися до шароварів, поплавської попси та сільських співанок на Першому національному. Російські радіостанції захопили музичний простір і робили вигляд, наче українських артистів, окрім Софії Ротару та гурту «ВіаГра», не існує. Всі ті, хто так вдало починав кар’єру з українських пісень: Ірина Білик, Ані Лорак, Таїсія Повалій, та що там, сам Віктор Павлік, – поволі русифікувалися і почали працювати в умовах «формату», нав’язаного російськими директорами медіа-холдингів. Не краще було й на комерційних каналах, де ситуацію диктували російські гроші. «Варяги» (так називали московських заробітчан в Україні) вивантажувалися цілими десантами, окуповуючи ключові впливові посади на всіх позиціях, де розподілялися кошти.

Отак поволі, тихо і непомітно зачищалася Україна від «української зарази». Через мову, через проросійську редакційну політику, а ще через церкву. Храми Московського патріархату ставали осередками клановості та маркуванням лояльності до проросійської влади. «Червоні» директори та колишні злочинці стали такими нев’єбічєскі вєрующімі, що у своєму релігійному екстазі пиздили для домашніх храмів ікони з державних музеїв і жертвували на церкву мільйони награбованих у народу коштів. На початку двохтисячних народився термін «кримінальне православ’я», чітко характеризуючи стан злиття канонічного московського православ’я з кримінально-корупційними схемами «державотворців», які, тримаючи одною рукою свічку, іншою тримали телефон біля вуха, контролюючи рейдерські захоплення заводів, копалень та вузлових залізничних станцій.

Паралельно розкручувався маховик ненависті до віруючих та придушення активності