Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

– жодної руки). Хто проти? Одностайно! Тож пісня, котру можна було б виконувати навіть у донецьких та луганських дошкільних закладах як урок справжньої «нетабачної» історії. Колишній міністр освіти Дмитро Табачнік намагався переписати українські підручники з історії, викресливши з них глави про Голодомор, історію боротьби УПА, дисидентів та Майдан 2004 року. Проте молоде покоління має право знати, що сучасна Росія аж до 18-го століття звалася Московією і лише за наказом Петра І постала на мапі світу як Русь, вкравши у нас цю назву.

Співається на мотив «С чєго начінаєтся родіна?»

З чого починалась Московія?

З гнилих і безкраїх болот,

Куди від навали татарської

Ховався розбійний народ.

А може, вона починалася

З тих Грозних кривавих часів,

Коли вся Європа здригалася

Від люті азійських царів…

З чого починалась Московія?

З уродства убогих хатин,

З одвічної рабськой покорності

У землях від фін до мордвин.

А може, вона починалася

З тих рубаних псячих голов,

Які до сіделець торочила

Опричнини дикая кров?

З чого починалась Московія?

З брехливих і наглих попів,

Які навіть Бога привласнили,

Мовляв, шо Москва – Третій Рим.

А може, вона починалася

З виймання очей у митця,

І того пияцтва одвічного,

Якому немає кінця.

З чого починалась Московія?

З крадіжки Святої Русі,

Бо Русь починалась у Києві,

І знають «про ето усі».

А може, вона починалася

З тих матів, що вчила їх мать:

«За Лєніна, блядь, і за Сталіна

Єбать всєх нє перєєбать»!

З чого починалась Московія? (тричі)

* * *

– Ти ж сам наполовину москаль?

– Ну то й що?

– Чого ж ти так ненавидиш Росію?

– Я не ненавиджу Росію. Я ненавиджу російське великодержавне хамство. А ще ненавиджу російську форму колективного буття, де держава домінує над індивідуумом. І взагалі наше протистояння з Росією не лежить в площині національній, а радше ідеологічній. Тут проблема набагато глибша, ніж простий побутовий конфлікт. Я, приміром, прихильник давньогрецької демократичної традиції, де держава для людини, а не навпаки. Ось чому мені ніколи не подобалася жодна імперська культура й архітектура, починаючи від зіккуратів Урарту, Вавилонії та пірамід Давнього Єгипту і закінчуючи наполеонівським чи сталінським ампіром.

Давньогрецький поліс з агорою, театром, стадіоном та вишуканими культовими спорудами, населений вільними людьми, є для мене абсолютно довершеною формою земного устрою. Грецька культура – найвищий прояв людського духу всіх часів. І тут Україна – із традицією народної демократії, місцевим самоврядуванням, культом землевласництва, самоорганізації – є послідовницею грецького, європейського шляху розвитку. А от імперська Росія може існувати тільки в тоталітарній формі й через цілком об’єктивні причини. По-перше, розміри, по-друге, необхідність жорсткої вертикалі влади (аби утримувати велетенські простори і розрізнені народи в орбіті контролю), по-третє, постійна необхідність наявності зовнішнього ворога, аби маніпулювати свідомістю громадян і примушувати терпіти усе, «только б нє било войни», по-четверте – опрацювання і впровадження у життя спільних для всіх територій імперських міфів задля нівелювання складних і небезпечних форм національного буття. Результат – загальна профанація, зниження інтелектуальної напруги, рівня дискусії. Все зводиться до трьох базових істин: «Ми побєділі!», «Кругом врагі», «Росія лучше всєх!». Це тупо. А я ненавиджу тупість!

– І для цього ти вчинив цей скандал?

– А що я мусив сказати? Воно приїхало на мою землю, забирає в мене мій хліб і ще розказує, що ми – недонація і такої держави, як Україна, не існує, а наша мова – це «галіцкоє нарєчіє», і «вообщє, нам надо об’єдіняться, чтоби мочіть підарскую Європу і сраную Амєріку»! Воно тупе, воно примітивне, воно – «русскоє» – приїхало зі своєї Москви до Києва і щось мені варнякає? Та пішов він на хуй!

Ми з моїм другом Михайлом Крамарем виходимо з павільйону кіностудії Довженка і йдемо до автостоянки. Півгодини тому на знімальному майданчику серіалу «І вновь любовь!» стався конфлікт. Ваш покірний слуга аж до бійки посварився з одним досить відомим російським артистом і покинув знімальний майданчик зі словами: «Ноги моєї більше не буде у ваших тупих серіалах». Я розумію, що вчинив емоційно, не зважено, по-хлоп’ячому. Але довели! Реально дістали ці московські артисти-заробітчани, що знімаються в усіх головних ролях, а українці хіба що отримують щось епізодичне чи другорядне.

«Нічого не поробиш: елементарна економіка, – пояснюють нам продюсери з українського боку. – Москва дає гроші і диктує, кого і як знімати. Ми лише виконуємо накази!»

– А чого б не зняти український серіал? – питаєш ти цілком наївно.

– А кому він потрібен? Ось розваж сам: ринок Росії – сто п’ятдесят мільйонів, ринок СНД, куди можна той серіал продати, – усі двісті п’ятдесят. А Україна? Лише сорок вісім, і то з натяжкою. Бо в Донецьку чи Луганську український серіал дивитися не будуть. От і виходить з усіх боків, що знімати українське кіно або серіали з комерційної точки зору невигідно.

Біда.

На дворі рання осінь 2004 року.

Дванадцять років тому я став артистом престижного Київського національного театру російської драми ім. Лесі Українки, де зіграв більше десятка головних ролей, отримав дві найвищі театральні нагороди «Київська пектораль» і маю на сьогоднішній день вищу категорію оплати, отримуючи на місяць до двох тисяч гривень (десь близько чотирьохсот доларів США), що за мірками України – дуже і дуже! Але, як кажуть, «щастя нема», бо професійний розвиток сягнув своєї межі. Далі тільки або тупе заробітчанство, або пияцтво, бо українського кіно нема, а в серіалах знімають самих москалів. Тупик.

Ще в армії я зрозумів одну дуже важливу річ: «професіоналів не ставлять на тумбочку». До цієї філософської сентенції я дійшов не емпіричним, а цілком практичним шляхом. Адже в Ансамблі теж була своя армійська «тумбочка» на центральному вході, де цілодобово мав стояти черговий-днювальний.

Ансамбль ГРВН розміщався у старовинній німецькій будівлі, де за гітлерівських часів був офіцерський клуб з рестораном, танцювальним залом, більярдними та кімнатами для усамітнення. У підвалах будівлі були замуровані люки, про які ходили легенди, буцім вони ведуть до підземних ходів, що тягнуться аж до Балтійського моря. За давньою легендою, ще на початку 50-х із тих затоплених водою ходів вибралися два водолази, вбили днювального і, покинувши скафандри та балони посеред коридору, втекли кудись у місто. Саме після того їх замурували. А ще на товстелезних стовбурах в’язів навколо будівлі де-не-де збереглися металеві, врослі в кору, ланцюги. Кажуть, на тих ланцюгах, протягнутих між деревами, показово вивішували офіцерів, причетних до замаху на Гітлера у 1944 році.

Проте я трохи відволікся. Приношу вибачення і продовжу