Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 19. Кошмар наяву

 — Де ти була люба? — запитала тітка, намагаючись виглядати люб’язною, але її очі дивилися насторожено з-під тоненьких вищипаних зовсім не за сучасною модою брів. 

 — Я гуляла, — а що Кірі було ще говорити…

 — У тебе якась дивна звичка прокидатися і відразу бігти до лісу, — невдоволено промовила тітка. — А я хвилююся. Сьогодні і Петро кудись зник, ти не бачила його під час прогулянки? Телефон його не відповідає. 

 — Зн-н-ник? — Еіра аж затинатися почала. — А може, він у місті?

 — Та ні, ввечері був тут, і машина його стоїть, ми вчора думали поїхати до міста, але ти не дуже добре почувалася, тож ми залишилися, щоб у разі чого викликати лікаря… Ти заснула, я теж пішла спати, а Петро залишився у вітальні, дивився футбол. Потім я прокинулася вранці, а його нема. Навіть не знаю, чи спав він у ліжку, чи там, у вітальні, на дивані. Телевізор вимкнено, машина на місці, Петро зник. Не мавки ж його вкрали!

Вона ледь усміхнулася своєму жарту, але Кірі було не до сміху. В неї перед очима відразу постали власні руки в  страхітливих червоних плямах і ніж у тумбочці, заляпаний кров’ю.

 — Я його не бачила, — сказала Кіра, дивлячись на аркуш паперу зі своїм малюнком, якийсь якось надто небезпечно нахилився, бо друга кнопка відпала, тож він тримався лише на одній і, здавалося, міг упасти зі стіни від найменшого протягу. Чи здогадається тітка, що сталося, якщо побачить той відбиток на стіні?

Що вона зробить? Викличе поліцію? Санітарів із психлікарні? А може, їй, Кірі, зараз втекти, вдарити тітку чимось важким по голові, вискочити з будинку, сісти в дідькову машину, рознести нею ворота і поїхати світ за очі… Вона навіть заплющила на мить очі і відчула, як їде по дорозі на великій швидкості, як свіжий вітерець обвіває волосся, а в магнітолі грає якась весела мелодія. Так легко можна стати вільною… Але вона не могла, не могла вдарити тітку, хоч і так не любила її. Хіба що вночі, коли підсвідомість звільняється з полону здорового глузду, коли назавтра вдень  не пам’ятаєш того, що сталося  під покровом темряви…

Вона похитнулась і мало не впала. Тітка швидкро опинилася поруч, допомогла сісти.

 — Тобі недобре, Кірочко? — вона вибігла з кімнати і тут же повернулася зі склянкою води і маленькою блакитною таблеткою. — Хвилюєшся за дядька? Та нічого не сталося, мабуть, пішов гриби збирати… Ти ж знаєш, який він грибник…

 Кіра слухняно ковтнула таблетку, бо знала, що після неї стане добре і спокійно, і байдуже на все. Навіть якщо вона справді вбивця, то після таблетки це її зовсім не буде непокоїти. 

Тітка почала вкладати її на ліжко, і Кіра послухалась, вона мляво подумала, що от зараз тітка підніме покривало і побачить, що на ліжку немає постільної білизни, але це вже її не хвилювало. Потім подумала про піжаму, яку кинула в кошик для білизни, а на ній же теж були плями… Яка вона дурна, треба було і піжаму віднести в ліс…

 — Куди ти, Кіро? — тітка заступила їй шлях, як тільки вона підвелася з ліжка. 

 — Треба п-піжаму п-попрати, — затинаючись, мовила Кіра. 

 — Я сама поперу, тобі не можна перевтомлюватися, — бурмотіла тітка, ведучи її назад до ліжка. — Горенько з тобою, чому ти ото бігаєш по лісу натщесерце, потім тобі погано… Полеж, хай таблетка подіє, тоді снідати підемо… Петро уже чекає…

 — Дядько знайшовся? — Кіра здивовано поглянула на неї. — Він… живий?

 — Та що це з тобою, дитино! — тітка перехрестила її. — Чого б він був неживий? З чого ти взяла?

 — Ви ж сказали, що його ніде немає… — пробурмотіла Кіра. 

 — Я таке казала?  Може, то тобі наснилося… Він цілий ранок вдома, он каву готує… Чуєш, кавою пахне?

Кіра справді відчула аромат кави, і в неї запаморочилася голова. Вона лягла на ліжко і заплющила очі. Подумала, що може, й справді божевільна… І тихо заплакала…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍