Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 20. Третій крок униз

— Вона все не пише… — голос Олега дзвенів від ледь стримуваних почуттів. — Розумієш? Той Гринчук не відповідає! Мати пише гнівні повідомлення і теж не хоче говорити, тільки вимагає повернутися додому! А я просто не знаю, що мені робити!

Олег таки не втримався, зірвався на крик. Та вже за мить пошкодував про це, глибоко вдихнув і затамував подих, а з ним — і свої емоції.

— Бро, я розумію, але… — Ярослав сумно посміхнувся і розвів руками. — Ти ж сам бачиш: все, абсолютно все проти тебе. Проти нас! — хлопець швидко виправився, помітивши, як смикнулись плечі друга. — Я на твоєму боці, ти в курсі. Але я ніби як в тіні, про мене не знають, і тому технічно вони всі проти тебе одного, і вони більш досвічені… Ну, старші там… — Ярослав невпевнено махнув рукою в повітрі, намагаючись пояснити свою точку зору, підібрати правильні слова, аби Олег не сприйняв його аргументи якось інакше.

Та Олег його, як виявляється, не слухав. Раптова думка змусила його шумно видихнути і стрімко обернутися до Ярика.

— Що ти сказав? — в синіх очах Олега безслідно розчинилась туга, що лише хвилину тому хлюпотіла там. Тепер очі хлопця сяяли мало не гарячково, а обличчя зі зневіреного стало рішучим.

— Я сказав, що я на твоєму боці, — повільно і тихо повторив Ярослав. — І що про мене не знають…

— Саме так! — радісно вигукнув Олег. — Ніхто не знає, що я в тебе! Ніхто не знає, що ти в курсі і допомагаєш мені!

Він мало не сяяв, ніби якась чудова ідея повернула йому не лише настрій, а й енергію з надлишком. І тепер ця надлишкова енергія не дозволяла йому спокійно сидіти на місці, а вимагала руху. І Олег міряв кроками кімнату, пояснюючи другові простий план, як зв’язатися з Кірою, не викликаючи при цьому підозр в її родичів. — Ти запросиш її на день відкритих дверей в універ! — Олег мало не підстрибував. — Це норм, так? Якраз починається оця “велика посівна” у ВУЗах, то… Коли у вас там?

Ярослав швидко переглянув розклад в чаті групи. Криво посміхнувся, а потім аж пирхнув.

— Бро, ти або ясновидець, або який мольфар, бо день відкритих дверей в універі наступного тижня. Весь чат забитий повідомленнями в стилі “замани двох друзів і отримай плюс до стипендії”. Я не збирався грати в ці ігри, але коли треба…

— Треба! — твердо відрізав Олег. — Давай, пиши їй!

— Може краще подзвонити? — невпевнено смикнув плечем Ярик. — Не люблю я оці листи…

— Ні, треба, щоб було текстом написано, що ти від неї хочеш. — Олег, нарешті, припинив метатися кімнатою. — Я вважаю, що її пошту читають дядько і тітка. Якщо вони навіть мені оту радіо-няню підсунули, аби слухати розмову, навіть не посоромилися, то пошту Кіри точно читають. Тому нехай буде лист!

Ярослав зітхнув, закотив очі, але покірно відкрив пошту і почав набирати Кірі листа. Він хотів сказати, що слабко вірить в успіх цієї ідеї, але прикусив язика. Він бачив, що Олег на межі зриву, тому не спішив руйнувати ці його примарні сподівання на те, що Кіра відповість.

Але відповідь не забарилася. Хлопці не встигли навіть обговорити плани на вечерю, як телефон Ярослава тихенько тренькнув, сповістивши про новий лист на електронну пошту.

“Привіт, Ярослав! — було написано в листі. — Дивно, що ти вирішив запросити саме мене на день відкритих дверей. Ми давно не спілкувалися”.

— Чорт забирай, — прошипів Олег. — Якщо це дядько…

— Чи тітка! — докинув Ярослав і поглянув на друга. — Що писати?

— Пиши, що ти не знав, як відновити спілкування. — Олег нетерпляче пристукував ногою, доки Ярик набирав текст. — Давай, ну… Відповідай…

“Дивно, ми ж наче не сварилися” — не забарилася відповідь.

— Яр, пиши: мама сказала, що тобі потрібен час, а ти чекав, коли вона повернеться до школи. Та не “ти”, а “я”! — буркнув Олег, коли Ярослав під диктовку записав те, що почув. — Все, відправляй!

“Аргумент” — коротка відповідь, що могла означати будь що.

— Пиши: то що, ти прийдеш на день відкритих дверей до нас?

— Сам пиши! — Ярослав передав Олегові телефон і потягнувся. — Я ж тобі не секретарша… А я поки кави зроблю. Ти будеш?

— А кажеш, що не секретарша! — гмикнув Олег, набираючи повідомлення. — Так, буду, тільки без цукру.

Ярослав кивнув і пішов на кухню, бурмочучи собі під ніс:

— І як можна пити каву без цукру? Збоченські звички… Фу…

Олег не звернув увагу на нього, він уважно читав відповідь, намагаючись зрозуміти, чи Кіра писала його, чи то був її дядько.

“Слухай, я не знаю, чого ти раптом знову з’явився. Стільки років, і тут раптом отаке. Але універ у тебе класний, це факт. Я думала про нього. В сенсі, хотіла подаватися туди. Не знаю, чи прийду. Ще не впевнена. Але ти скинь, коли там той день відкритих дверей”.

В принципі, це було схоже на Кіру. Олег пам’ятав, що вона ще три роки тому твердо знала, ким бачить себе через десятиліття. Він чимало пам’ятав про неї. Та й обурення було логічним, адже Ярик сам казав, що спілкування урвалося і він не намагався його відновити.

Та слід було відповідати так, аби нічого підозрілого не було в переписці. Тому Олег переслав оголошення з чату групи університету. Подумав і дописав, сподіваючись, що Кіра, якщо це саме вона зараз пише, зрозуміє правильно.

“Я правда не знав, як почати спілкування. Боявся щось ляпнути і тебе образити. Вибач мене. Я козел. І я вдячний, що в нас оцей захід, і що всі знайомі, з ким я спілкуюся постійно, відмовились на нього йти. Сподіваюся, ти прийдеш”

Чекання було нестерпним. Та за кілька хвилин прийшла відповідь.

“Нічого не обіцяю. Постараюся, але нічого не обіцяю. Все, бувай, маю йти на консультацію”.

— Ну, що? — Ярослав повільно увійшов в кімнату, тримаючи в руках дві чашки кави.

— Нічого не обіцяє, але постарається, — зітхнув Олег. — Мені здається, то все ж таки була Кіра. Навряд чи дядько чи тітка потурбувалися би так правдоподібно розписати обурення. Вони б спробували її виставити неадекватною. Ось, — він поклав телефон на журнальний столик і підштовхнув його Ярику. — Може, я помиляюсь…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍