Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Якось у Слави захворіли одразу три доньки. Вітрянка. Хвороба не важка, але й не з приємних. Температура. Висипання. І не лише у дівчат. А й у їхнього тата, якого ця болячка у дитинстві обминула. Що тут поробиш? Лариса була у розпачі – залишатися вдома і втрачати заробіток не дуже хотілося. На допомогу прийшли друзі з курсів. Юля з Вірою купували продукти. Ніночка та Любочка готували з них смачні страви. Віван та Амар, які підробляли кур’єрами, привозили їжу Славі та дітям. Надія, яка працювала до пенсії педіатром, слідкувала за станом усіх хворих та давала рекомендації.

Антоніо був у захваті від згуртованості своєї групи.

– Ви мені здаєтесь великою родиною, – захоплено говорив він. – Це так чудово, коли є на кого покластися у скрутну хвилину.

– Впевнена, Ваші друзі й Вам би прийшли на допомогу в разі чого, – запевнила професóра Віра.

– А ось я не дуже в цьому впевнений, – заперечив той. – Мої друзі, скоріше, для приємного проводження часу, а не для допомоги у скрутну хвилину.

– То це і не друзі зовсім, – сумно мовив Руслан. – Справжні друзі пізнаються у біді, а не у веселощах.

– Ваша правда, – підтвердив Антоніо. – Але де ж, таких як ви всі, знайти?

– А що нас шукати? – посміхнувся Рустам. – Ми всі тут! Якщо потрібна буде допомога – кличте, не відмовимо!

Обличчя професóра осяяла усмішка. Йому подобалися ці люди. Дружні, щирі, відкриті. Завжди на позитиві. І це після того, що довелося їм пережити у перші дні та місяці війни. Однак усі свої романтичні почуття він старанно приховував і навмисно дистанціювався. Знав, що щойно закінчиться війна, вона поїде додому.

Юля ж не здогадувалася про почуття Антоніо. Їй дуже подобалася манера його викладання. Іноді вона навіть ловила себе на думці, що мимоволі розглядає його симпатичне засмагле обличчя. Але далі симпатії справа не йшла. Хоч Сергій писав усе рідше, дівчина не полишала надії, що він пам’ятає про неї та все ще кохає. Віра була про це іншої думки.

– Що, знову зник? – спитала вона, коли поверталися додому з курсів.

– Так, уже тиждень не пише, – зітхнула Юля.

– А я так собі думаю, дарма на нього час свій гаєш! Ідеалізувала собі його образ у власній уяві та покохала. А він же звичайнісінький чоловік!

– Не кажи так! Він Батьківщину пішов захищати. Щоб такі, як ми з тобою, швидше додому повернулися і почали відбудовувати світле майбутнє.

– Ну ти й ідеалістка! – мовила Віра. – Не ти його просила йти на цей крок! Він так сам вирішив і тебе не питав.

– А хто я йому така, щоб щось забороняти?

– Отож бо, що ніхто! То й не картай себе. І починай жити тут і зараз.

Юля мовчала.

– А на рахунок повернутися, – продовжувала Віра, – то я не впевнена, що після закінчення війни додому поїду.

– Чого ж це раптом? – здивувалася співбесідниця. – Невже у вас з Мігелем все серйозно?

– Більш ніж! – впевнено мовила та. – Ось запрошує мене до себе жити.

– А ти що? – насторожилася.

– А що я? Сказала, що тебе не покину і доки ти тут, ми житимемо разом. Не можу ж я тебе так підставляти.

– Я не хочу стояти на шляху до твого щастя, Вірунь! Якщо треба…

– Не треба, – перебила та. – Сама ще не готова. Нехай квітково-цукерковий період потягнеться подовше.

Коли дійшли додому у поштовій скриньці дівчата знайшли два листи з міграційної служби. Тепер можна було змінювати роботу! Попереду – новий колектив, нові випробування та нові знайомства!