Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– А як же! Завтра після курсів їдемо в кіно!

– Ну хоч у когось життя налагоджується! – зраділа Юля і відразу згадала за Сергія.

Останнім часом він все рідше писав їй повідомлення. Підготовка їхнього підрозділу була інтенсивною, тому часу у хлопця практично не було. Проте дівчина щодня думала про нього і писала йому про своє життя тимчасової переселенки, про своїх нових подруг та друзів. Не забувала писати «Сумую» в кінці кожної СМС.

Адже дійсно сумувала. І не лише за Сергієм. За тіткою. За своїми батьками, доля яких їй і досі була невідомою. За Дмитриком, до якого встигла так прив’язатися. А він же десь тут. Недалеко. У Лісабоні з бабусею. От би знати їхню адресу, обов’язково б у гості з’їздила. Але тітка не знала, що вона тут. А більше ні в кого було спитати, де шукати хлопчика.

Тому відклала це на потім. І зосередилася на іншому – робота та курси.

*   *   *

Курси португальської мови для іноземців проводилися у вечірній час з 18:30 до 22:00. Окрім Юлі та Віри, група налічувала ще тринадцять осіб. Серед них двоє студентів з Індії, троє з Ірану, ще двоє з Нігерії, одна колумбійка і п’ять українців. Усі, за винятком колумбійки, тікали від війни. Ракель же жила в Назаре вже четвертий рік. Зі своїм чоловіком, місцевим аптекарем Педро, жінка спілкувалася виключно іспанською. На курси пішла, бо вдома набридло сидіти. Та й коханий наполягав на вивченні його рідної мови – планував купити їй невеличкий кіоск для продажу лікеру. А як же з місцевими спілкуватися, якщо окрім іспанської ніякої більше не знає?

Студенти з Індії, Віван та Амар, навчалися до війни у Києві на фармацевтів. Іранці – Рустам, Аббас і Захір – були майбутніми судноводіями, адже цього року мали отримати свої дипломи у Херсонській державній морській академії. Руфус та Ада, пара з Нігерії, здобували в Україні педагогічну освіту. Усі вільно володіли англійською мовою і під час перерв із захопленням розповідали про своє життя перед вторгненням загарбників.

– Обожнювала гуляти Хрещатиком, – мрійливо говорила Ада. – Такі красиві будівлі, така атмосфера приємна. І нічого, що людей і машин багато. Подобалася мені ця метушня.

– А ми, щойно погода дозволяла, проводили усі дні на міському херсонському пляжі «Гідропарк», – розповідав Захір. – Хоч і гамірно, але весело. Та й дівчата українські красиві!

– Особливо в купальниках, – додавав, сміючись, Рустам.

Усі ділилися приємними спогадами та всі як один погоджувалися: жоден не думав, що колись стане біженцем, чи то пак тимчасовим переселенцем, що шукатиме прихисток у далекій Португалії за чотири тисячі кілометрів від України.

Щодо українців, то разом з нашими дівчатами курси відвідувало ще п’ять осіб: подружжя похилого віку – Надія та Руслан з Харкова, багатодітний батько з Одеси В’ячеслав та дві подружки із Запоріжжя – Ніночка та Любочка. Саме так вони одна одну постійно називали, й інші теж підхопили ці пестливі імена. Жіночки були передпенсійного віку, але це не заважало їм завжди зберігати позитивний настрій та безапеляційно вірити у світле майбутнє.

– Ми обов’язково переможемо, ось побачите! – Ніночка повторювала ці слова як мантру. – Ви ж чули сьогодні, що… – Далі зазвичай йшла якась новина про успіхи ЗСУ на фронті.

Подружки хоч і були хорошими ученицями та намагалися засвоїти відмінювання португальських дієслів за часами й особами, все ж не уявляли свого подальшого життя тут, і дуже мріяли повернутися додому, до своїх чоловіків.

Харків’яни ж приїхали сюди до своєї доньки. Вона жила тут вже десять років, мала чоловіка-португальця та двійко діток. Все ж вони теж хотіли повернутися до рідного міста по закінченню війни.

– І спокійно тут, і океан поруч, – часто повторювала Надія, – та й зі Світланкою й онуками проводимо багато часу. Але тягне до своєї домівки. Ледь не щодня сниться наша вулиця, продуктовий магазин на розі, площа, парк… Все життя у Харкові прожили.

– Добре тут, – підхоплював Руслан, – а вдома все ж краще!

Тож група, така інтернаціональна та різновікова, дуже швидко згуртувалася навколо теми України. Але поки у всіх було бажання вивчити місцеву мову задля пошуку тимчасової роботи та більшого комфорту в повсякденному житті.

Учити їх було доручено професóру Антоніо, молодому вчителю португальської мови, рішучому та завзятому, який ще на початку курсу поставив собі за мету, що після чотирьох місяців його рідною мовою мають заговорити усі без виключення. Навіть В’ячеслав, який найбільше опирався навчанню, але якому, на думку самого Антоніо, вона була потрібна найбільше. Програміст за професією, Слава мав дружину Ларису та трьох доньок – дев’яти, семи та п’яти років – яких вже встигли оформити у початкову школу, де вони успішно гризли граніт науки. Жінка, наспіх вивчивши декілька фраз, отримала роботу в будинку для людей похилого віку. В’ячеслав же працював дистанційно, тому власним часом міг розпоряджатися вільніше. Сам забирав дівчат зі школи, адже Лариса працювала позмінно. Сам допомагав їм з уроками, наскільки це можливо. Та складнощі відчував постійно, бо часто не розумів, що саме написано у підручнику. Навіть онлайн-перекладач не дуже допомагав. Саме цей аргумент і використовував професóр Антоніо, коли намагався мотивувати Славу на сумлінне виконання домашніх завдань.

*   *   *

Дуже швидко ця невеличка групка людей сильно здружилася. З’явилися спільні жарти, історії. Усі намагалися підтримати одне одного, допомогти не лише добрим словом, а й ділом.