Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 16. Я не твоя. Я Місяця

 

"Моє серце стікає кров’ю, але замість сліз — із мене виливається сила. Бо я не народжена, щоб чекати пояснень"

Акане

Я прокинулась.

Він лежав поруч.
Тихо. Спокійно.
Надто спокійно.

Я не сказала нічого.
Але моє тіло — мов натягнутий лук.

Я подивилась на нього.
Його повіки — м’які.
Його груди — рівні.

Але я відчувала.
Його запах був інший.
Не мій.

ЇЇ.

У мені щось ворухнулось.
Не біль.
Гнів.

Я згадала:
Клан Місяця.
Моє навчання.
Моя прабаба.
Кров, яку я злила, щоб стати тією, хто ніколи не буде лише чиясь.

— Я не плачу, — прошепотіла я сама до себе. — Я гарчу.

І в мені загорілась нова магія.
Срібляста.
Холодна.
Як ніч перед бурею.

Я підвелась.
Стояла над ним.
Дивилась.
І бачила не чоловіка.
А того, хто знову відкрив у мені двері, якими я не хотіла йти.

— Я — не тільки твоя. Я — відьма. І я пам’ятаю, хто я, коли залишаюсь сама.

 

Я йшла босоніж.
Ліс не тремтів.
Він чекав.

Жертовне озеро Місяця.
Там, де вода не показує обличчя.
А — суть.

Місяць був повний.
Срібло текло деревами.
Гілля — мов живі пальці, що не торкаються, а розпізнають.

Я зупинилась на березі.
Хвилі не ворушились.
Ні вітру.
Ні птаха.
Ні думки.

— Я прийшла, — сказала я вголос.— Одна. Як вимагає Кров.

Вода засвітилась.

Я ступила в неї.
Спершу — холод.
Потім — ніщо.
І лише потім — голос.

“Ти не можеш тримати вогонь і бути вільною.
Ти не можеш тримати любов — і залишитись без ланцюга.”

Я мовчала.

“Ти мусиш обрати.
Сила.
Чи любов.”

І тоді вода відкрила мені бачення.

Я побачила себе: — В одній реальності — жриця, що керує кланом, *вічно молода, самотня, всесильна. — В іншій — мати, з Кейдзо поруч, дитина сміється, а вогонь — не воює, а гріє.

Але між ними — мій голос.

— А якщо я не хочу обирати?

Місяць хитнувся.

“Так говорили й інші. І згорали.
Але ти…
Ти з вогню. І з ночі.
Ти можеш створити шлях третій.”

Я стояла у воді.
Сльози текли, але не солоні. А срібні.
І я прошепотіла:

— Я хочу бути собою. І з силою. І з коханням. Але якщо хтось зрадить мене — я зможу вибрати себе знову.

Озеро загуло.
Небо розверзлось.
Місяць мигнув… і став червоним.

 

Вода вже стихла.
Місяць червоний.
Сила в мені осіла, мов попіл.

Я ступила назад…
І відчула, як під ногою — щось м’яке.

Я глянула вниз.
І… він.

Квітка. Знову.
Аріно.

Його обличчя — бліде, спокійне.
Очі — благають.

— Один поцілунок, Акане… Лише один. Я більше не візьму. Дай мені тіло… Дай мені дихання.

Я дивилась на нього.
Серце билося, та не боліло.
Я більше не кохала його.

Але… жалкувала.

— Один. І все. — сказала я.

Я нахилилась.
Торкнулась його губ.

Квітка завмерла.
Потемніла.
Тріснула.
І з неї — вийшов Аріно.
Живий.
Голий.
І його очі не просили. Вони хотіли.

— Ти оживила мене… — прохрипів він. — Ти… ти ще моя… Я візьму тебе зараз, Акане.

— Що?!..

Я відступила.
Та він схопив.
Руки — залізні.
Подих — гарячий. Хтивий.

— Ти поцілувала мене! Це знак! Це обітниця!

Я завмерла.
Моє тіло — шок.
Моя магія — не відповідає.

Я була не готова.

І тоді — вогонь. Крик. Гнів.
Він.

Кейдзо.

Очі — дикий вогонь.
Плечі — трясуться.
Голос — не голос.

— ТИ!..

Він дивиться на мене.
Не на нього.
А на мене.

— Ти… поцілувала його?.. Ти зрадила мене.

 

— ТИ ЗРАДИЛА МЕНЕ! — кричав Кейдзо.

Його голос — розривав небо.
Очі — горіли.
Його руки — тремтіли.
Його серце… розсипалось.

— Кейдзо, ні… це… я не…

Він не слухав.

Ревіння.
Кроки.
Тиша.
Він — зник.

І я залишилась.
Одна.

Навіть моє вогнище в грудях — згасло.
Не від злоби.
Від здивування.

— Я не хотіла.Я ж просто… Хотіла відпустити.А вийшло — втратила.

Аріно все ще був поруч.
Очі — виправдовувались.
Але в мені загорілося.
Справжнє.

— Ти… ти зруйнував усе.

Я вхопила його за руки.
Крізь пальці — прослизала ненависть.
Рух — необдуманий.

— Я ВЖЕ НЕ ТВОЯ!

Я розкрутила його. І метнула в небо.

Тіло злетіло — мов прокляття.

І раптом — він зник.

Вибух тіні.
Шум крил.
Хрип.
ГАРПІЯ.

Вона вхопила його.
І зникла.
Відірвалася в небо, мов крик, що ніхто не почув.

Я стояла.
Руки — порожні.
Груди — горять.
Очі — сухі.

Я в шоці.
Я сама.
І весь світ знову навис наді мною.

 

Я впала.
На коліна.
Мов дитина.
Не героїня.
Не воїтелька.
Просто — жінка, яка втратила любов. І себе.

— Місяцю… Забери цей біль… Погаси вогонь, якщо він має тільки палити мене…Поверни мені його — або зітри мене зовсім.

І ніч відгукнулась.

Холод — м’який.
Повітря — гуще.
І з тіні дерев вийшла Вона.

Старша відьма.
Каптур із зоряного полотна.
Шкіра — вимита росою.
Очі — старші за вогонь.

— Ти покликала ніч. І ніч прийшла.

Я мовчала.
Сльози — вже не текли.
Я відчувала, що вона сильна. Як ті, що не питають.

— Твоя сила повернеться. Але що з дитиною?

— Я… не знаю, чия вона. Але я…

— Не має значення, — перебила відьма.— Їй потрібен закон. Їй потрібне ім’я. І ти не можеш більше блукати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍