Зоя Кіт - Захоплення світлого серця , Зоя Кіт

Недільний день минув у дивному спокої, ніби буря, що гуділа між Зоряною і Максимом, на мить причаїлася, чекаючи свого часу. Навіть у маєтку Артема Олександровича, де запахи печеної качки й бісквітного торта гуділи в повітрі, Максим був несподівано стриманим. Він сидів за столом, його пальці легенько стискали келих із вином, а голос — низький, спокійний — вплітався в розмови про нову колекцію, погоду, плани на літо. Зоряна кидала на нього швидкі погляди, її очі блищали недовірою, але вона грала свою роль — усміхалася, жартувала, її сукня кольору морської хвилі гойдалася, коли вона подавала Марині тарілку. Софія Тарасівна перекидалася з Петром Івановичем анекдотами, а Артем Олександрович лише тепло усміхався, ніби не помічаючи тріщини, що гуділа під поверхнею їхньої гри.

Понеділок увірвався весняною спекою — Київ гудів гарячим асфальтом, цвітом каштанів і гомоном машин. Зоряна стояла перед дзеркалом у своїй спальні, її пальці застібають гудзики шоколадного костюма — строгого, але такого, що облягав її струнке тіло, підкреслюючи кожен вигин. Брюки сиділи ідеально, жакет додавав їй холодної впевненості, а біла блузка під ним оголювала лише натяк на ключиці. Вона кинула швидкий погляд на спортивну сумку, що лежала на ліжку, — тенісний одяг, ракетка, домовленість із Вадимом, що гуділа в її голові ще з Одеси. Її губи скривилися в ледь помітній усмішці, коли вона закинула сумку на плече й вийшла з кімнати, її каблуки цокнули по паркету.

У коридорі вона зупинилася, її брови злетіли вгору. Максим стояв біля дверей, його руки були схрещені на грудях, а погляд — гострий, як ніж — ковзнув по ній, зачепившись за сумку. Це було дивно — він ніколи не чекав її вранці, ніби навмисне уникаючи її до офісу. Але сьогодні він був тут, його постать гуділа напругою, а очі блищали чимось новим — не гнівом, а контролем.

— Що це за сумка? — кинув він, його голос був низьким, але з ноткою підозри. — Ти хіба не в офіс?

Зоряна зітхнула, її плечі опустилися, але очі блиснули викликом. Вона ступила ближче, її рука легенько лягла на його плече, а погляд вп’явся в його очі — глибокий, п’янкий, що змушував його горло стискатися.

— В офіс, — відповіла вона спокійно, її голос був м’яким, але з легкою насмішкою. — А в сумці змінний одяг на теніс.

Його щелепа напружилася, вени на скронях запульсували, а очі звузилися. Вона бачила, як гнів закипає в ньому, як його груди здіймаються швидше.

— Знову з тим виродком будеш загравати? — гаркнув він, його голос став різким, але тремтів від стримуваного божевілля.

Зоряна видихнула, її рука легенько стиснула його плече, а усмішка стала солодкою, але отруйною.

— Вадим, а не виродок, — сказала вона повільно, її тон був спокійним, але різав, як лезо. — І так, з ним. А тепер дозволь, я піду — не хочу спізнитися.

Вона повернулася до дверей, але його рука м’яко, але наполегливо схопила її за зап’ястя. Він одразу відпустив, ніби обпікся, і його голос став тихішим, майже благальним:

— Давай разом поїдемо. Я тому й чекав на тебе, все одно ж в одне місце їдемо.

Зоряна зупинилася, її очі блиснули здивуванням, а в грудях щось защеміло — маленька дівчинка всередині заплескала в долоні, радіючи цій крихті його уваги. Вона усміхнулася, її губи скривилися в теплій, майже щирій усмішці.

— Гаразд, — відповіла вона легенько, її голос став м’якшим, і вони разом вийшли до машини.

Робочий день минув у гудінні телефонів, шурхоті паперів і запаху кави, що гудів у конференц-залі. Зоряна сиділа за столом, її пальці гортали ескізи нової колекції, а голос був різким, коли вона вказувала на помилки в крої. Максим сидів навпроти, його погляд ковзав по її обличчю, але він мовчав, лише кивав, коли вона говорила.

Після роботи Зоряна вийшла на парковку, її спортивна сумка гойдалася на плечі, а очі шукали Вадима. Він стояв біля своєї машини, його сорочка була розстебнута на верхній ґудзик, а усмішка — тепла, як завжди — гуділа в її грудях. Але тут із дверей офісу вийшов Максим, його кроки були швидкими, рішучими, а погляд — палаючий, як смолоскип.

— Скажи йому, що ти не поїдеш, — гаркнув він, зупинившись перед нею, його голос був низьким, але тремтів від люті. — І після, сідай у мою машину.

Зоряна зупинилася, її брови злетіли вгору, а губи скривилися в насмішливій усмішці. Вона глянула на нього, ніби на дитину, що вимагає неможливого.

— Чого це раптом, любчику? — відповіла вона солодко, її тон був стервозним, але легким. — Ми домовлялися заздалегідь, і відмовляти зараз — це як мінімум незручно.

Вона махнула йому рукою, її усмішка стала ширшою, і пішла до Вадима, її кроки були впевненими, ніби вона танцювала на його нервах. Вадим відчинив двері, вона сіла на місце пасажира, а двері клацнули з тихим звуком, що різонув Максима, як ніж.

Він стояв на парковці, його кулаки стиснулися, а груди здіймалися від гніву. “Ця неслухняна Зорька,” — подумав він, його зуби скрипнули. “Тільки подивіться, при живому чоловікові плигає в тачку іншого.” Його рука рвонула до кишені, пальці витягли телефон, і він швидко зайшов у додаток стеження. Маячок блимав на карті — її машина рухалася, і він, не вагаючись, скочив у своє авто, двигун загудів, а шини завищали, коли він рвонув за нею.

Спортзал гудів звуками — глухий стук м’яча об корт, скрип кросівок, сміх, що дзвенів у повітрі. Зоряна стояла на корті, її тенісна спідничка — коротка, біла, з легкими складками — гойдалася при кожному русі, оголюючи засмаглі стегна, що блищали від поту. Сорочка поло, ніжно-блакитна, облягала її, як друга шкіра, підкреслюючи тонку талію, груди, що здіймалися від швидкого дихання, і плечі, що напружувалися, коли вона відбивала м’яч. Її волосся було зібране в високий хвіст, але кілька пасм вибилися, прилипнувши до шиї, і вона сміялася, її голос дзвенів, коли вона жартувала з Вадимом, що стояв навпроти, його ракетка гуділа в повітрі.

Максим сидів на трибунах, його постать гуділа в тіні, а очі — палаючі, голодні — пожирали її. Він бачив кожен її рух — як спідничка підстрибувала, коли вона бігла до м’яча, як сорочка натягувалася на її грудях, як її сміх різав повітря, коли вона зачіпала Вадима, її рука легенько торкалася його плеча, а очі блищали пустощами. Він розумів, що вона його приваблює — занадто, болісно, як магніт, що тягне до прірви. Його пальці стиснули край сидіння, кісточки побіліли, а серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей.