Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

всі інтер'єри великого українського міста, а його героями мали би стати «кишенькові злодії, божевільні алкоголіки, містечкові проститутки, веселі фарцовщики, спекулянти й кіномеханіки, мандрівні бібліотекарі зі своїми переносними ятками й професійні циганки, котрі збирають мито на базарах і вуличках…» І що б ви думали? «У цьому кіно не було б достатньо позитивних персонажів, негативних у ньому не було б зовсім, у всякому разі, я б не хотів, аби вони там з'являлися. Більше того — у такому кіно навіть персонажі потенційно негативні, як-от згадані мною тут фарцовщики чи не згадані люгери, обов'язково трактувалися б як герої, хай і не позитивні, але не без своїх чеснот».

Звісно, це полеміка, а радше іронія. Іронія взагалі пронизує всю стилістику Жадана. Недарма він десь посилається на слова Гюго про цінність іронії. Міг би згадати й Герцена: «Ирония, родная наша ирония! Ирония утешительница, мстительница…» Це мало би бути дуже близьким Жаданові, особливо коли він говорить про щось примусово канонічне… Або з незворушним виглядом вводить у свій текст казенну радянську чи й пострадянську фразеологію, на незборимий комізм якої в нього просто унікальне чуття. Не забуваймо і про його пристрасть до гри, до розіграшів. Один із розділів «Анархії…» має страхітливий, прямо шантажистський заголовок: «Жити швидко, померти молодим (десять треків, які я хотів би почути на власних поминках)» — цей хулігансько-романтичний мотив нібито бажаної ранньої смерті не раз трапляється в Жадана, як і взагалі життя і смерть, любов і смерть у нього створюють, бува, і житейські, і філософські колізії. Так от, коли вже дійшлося до десятого треку — «Sex Pistols. Anarchy in the UK» (от звідки взялося «Anarchy in the Ukr»!), — тут оповідач згадав, що в якомусь магазині в Нью-Йорку продавець, молодий афроамериканець (так це, здається, називається) запропонував йому піджак із набитим на спині портретом Че. «— Не хочу, — сказав я. — Че давно помер. — Усі ми помремо, — сказав він. — До речі, — додав, — є кльова картинка, тут написано: „Жити швидко, померти молодим“. Хочеш? — Померти молодим? — перепитав я. — Не хочу. Але картинку можеш набити. Все одно краще, ніж Че».

Застрашливий посил укотре обернувся хохмою.

Отож не поспішаймо абсолютизувати все, що говорить чи пише автор і навіть те, що він виносить у заголовки своїх текстів. Не шукаймо, приміром, біографії Кобзона в розділі, що зветься «Реальна біографія Кобзона». І т. п. Автор грається з читачем, як кіт із мишею. Або, в якомусь інакшому випадку, виводить його на приховані смисли, на ширші думки.

Ось і посил: «Жити швидко» попри свою парадоксальність виявляється не випадковим. Він виявляється чимось важливим для Жаданової вдачі та навіть насиченості світобачення й способу письма.

Сергій Жадан десь зізнається, що виріс при трасі (здається, батько — професійний водій?). Від дитинства відчував себе в атмосфері швидкого руху. Цікавий і спогад про те, як школярики, хлопці й дівчата, виходили на провінційну залізничну станцію (це типове!) дивитися на пасажирські поїзди, що часом зупинялися на кілька хвилин, і тоді можна було побачити іншу публіку та відчути подих іншого життя й на хвильку доторкнутися до його великого, таємничого й недосяжного руху. Рух пов'язувався із простором і швидкістю. «Я думаю, що в дитинстві наш зір, себто наш погляд на світ, формується залежно від швидкості пересування. Я, наприклад, звик до швидкої зміни ландшафтів, я їх лише так і сприймаю — як такі, що швидко змінюються, знаходячи своє місце в моїх очах, а відповідно і в пам’яті… Зір, поставлений тобі в дитинстві, убирає все: і ранкові траси, якими перебігають тварини, і пообідні швидкісні ділянки дороги з дітьми, які щось продають, і нічні шматки асфальту, що вихоплюються для тебе фарами, уже майже вдома, коли ви нарешті приїжджаєте і ти спокійно й міцно спиш на своєму задньому сидінні. Я взагалі думаю, що нічна шосейка, освітлена фарами автомобіля, у якому ти їдеш, з усією темрявою, яка знаходиться в цей час поруч, із усіма жуками, що б’ються об скло, з деревами, птахами й подорожніми привидами, які стоять у тіні, не маючи сил вийти на світло й розсіятися в ньому, — найкраще, що можна в цьому житті побачити».

Поезія Сергія Жадана (проза через свою більшу «організованість», мені здається, меншою мірою) перейнята оцією захопливою швидкоплинністю вражень і переживань, ландшафтів і явищ, фактів і вигадок, чітко побаченого й наздогад уявленого…

Однак мушу повернутися до Жаданових тез намисленого кіносценарію «Мої вісімдесяті». Чи буде колись такий фільм, чи ні (хіба сам він поставить — неважко уявити його химерним кінорежисером), але тим часом маємо важливе свідчення про його творчу позицію й сприйняття життя, як і в отому пасажі про «швидкісний» рух у довкіллі (обидва ці пасажі внутрішньо пов'язані між собою).

Ще не так давно радянська література творилася в риториці нового гуманізму, людяності, формулу якої відомий поет, класик доби сліпих надій, подавав так: «Єдина велика і справжня є людяність — Ленінська людяність класових битв». Певна річ, талановиті письменники шукали обхідних шляхів до людяності як людяності, але доводилося рахуватися з обов'язковими нормативами про радянську людину і людину ущербну — носія пережитків капіталізму. Останні особистості могли бути хіба що об'єктами шельмування (зрідка — доброзичливої критики). Нині ж, у добу катастрофічно розмитих критеріїв та сумнівних ринкових цінностей, настав час їхнього реваншу. Те, що вважалося світлою стороною життя, скомпрометоване або просто нецікаве: масового читача цікавить зворотний бік. І письменникові буває писати про нього забавніше. Так може здатися на перший погляд. Однак насправді справа складніша. Сучасному письменникові людяність бачиться інакше, ніж це декретувалося в добу «формування нової людини». Він гадає, що право на самовираження має кожна, всяка людина, і треба дати їй голос. І картина життя має бути максимально багатоголосою. Це, мені здається, і хотів би побачити Сергій Жадан у своїх вісімдесятих. А головне — такий світ його творів. Він любить життя. Усяке життя. У цьому його пафос («Кожен знаходить свій пафос, той, хто не знаходить його, помирає від депресії»). Однак у цьому і небезпека: небезпека етичної та естетичної нерозбірливості, щоб не сказати всеїдності. Сергія Жадана рятують дитяча неупередженість (позаморальна???) і дух Христа, який ніким не гидував і в кожному чув людину.

…Усе це наближає «Anarchy in the Ukr» та «Луганський щоденник» до жанру подорожньо-філософських нотаток з елементами сатири. Однак спазми матюкальщини в мові оповідача, — хоч уже порівняно нечасті й здебільше в маргінесі оповіді, проте досить люті, — прикро порушують чистоту мислительного плину. Як і всіляка необов'язкова пікантерія