Рейва Морель - Осквернена клятва, Рейва Морель

Темрява ще не відступила. Ніч обіймала землю шовковим покровом, у повітрі бриніло не передчуття тривоги, а щось глибше — тихе, невловиме. Арелін вийшла з намету, ступаючи повільно, наче вже прийняла: шляху назад немає.

— Ти не спиш, — озвався Ліціан. Його голос був спокійним, але в ньому бриніло щось, що тихо й непомітно торкнулося її серця.

Він сидів осторонь, під старою вербою. Гілки шелестіли, мов шепотіли давні пісні. Між ними стояла тиша, щільна, як ранкова імла. Арелін мовчки сіла поряд.

— Печать… — прошепотіла вона. — Вона відчуває, що я наближаюсь. А, може, що пам’ятаю більше, ніж мала б.

— І це тебе лякає?

— Ні. Лякає не вона, а я. Те, що я готова. Що не відступлю, навіть якщо вже ніколи не буду такою, як раніше.

Він мовчав. Їхні погляди зустрілись — у його очах не було ані страху, ані жалю. Лише глибока присутність. Тиха, як нічне небо без зірок.

Ліціан простягнув руку й торкнувся її плеча. Дотик був легким, як подих вітру. Вона не відвернулась.

— Я не хочу, щоб ти змінювалась, — сказав він. — Але навіть якщо так станеться… я залишусь.

Її пальці ковзнули до його щоки. У цьому жесті було все: вдячність, прийняття, мовчазне визнання. Ліціан нахилився й поцілував її в чоло — не з пристрастю, а як оберіг.

— Я тут, — шепнув він.

Ці слова стали точкою опори. Вона більше не хиталась.

Арелін вдивлялась у його риси, проводила пальцями по шрамах — тихих свідках болю і сили. Вони були справжніми. Як і він.

Неподалік блиснуло світло — мов зірка впала з неба. Світляк пульсував у темряві, плив у повітрі, ніби вагався. Вона усміхнулась — майже непомітно.

— Бачиш? — прошепотіла. — Навіть у цій темряві є світло.

— Так, — відповів він. — І з’являється воно саме тоді, коли найбільше потрібно.

В її пам’яті щось здригнулося. Колись, загублена в лісі, ще дитиною, вона побачила світляка. Маленьке тремтливе світло, що водило її крізь морок. Вона тоді повірила: хтось із небес запалив його для неї. І вона не зламалась.

Тепер він знову був тут.

Його рука торкнулась її — впевненіше. Її тіло не здригнулося. Вона довіряла. Вперше за довгий час.

Поцілунок був м’яким, несміливим, як світанковий подих. Без поспіху. У ньому — прийняття. Вона відповіла — повільно й щиро. Дозволила собі бути. Бути собою — не половиною, а цілою.

"Я не боюсь", — подумала вона. — "Не з ним".

Він відчував — як буря в ній стихає. Як відкривається її серце. І світло, що жило в ній, вперше сяяло й для нього. Його думка промайнула тихо: якщо вона — світло, я стану тим, хто не затьмарить його.

Вони сиділи поряд — дві душі, що знайшли одна одну в темряві.

Обійми були спокійні. Його присутність — мов дім. Її тиша — як молитва.

Світляк здійнявся вище, лишивши тонкий слід. І Арелін більше не боялась темряви. Бо поруч був той, хто не боїться її темряви.

Він тут. І я тут. Цього досить.

Світанок ще не настав, але небо розцвітало сріблястими прожилками. Повітря дрижало — чи від холоду, чи від змін. Вона відчувала їх — у кожному вдиху, в кожному дотику його руки на її спині.

Арелін сиділа поруч із Ліціаном, загорнута в плащ і тишу. Її серце билося не від страху, а від чогось глибшого. Вона більше не боялась своєї сутності.

— Я відчула його, — прошепотіла вона. — Каеліана.

Ліціан повернув до неї голову. У погляді — тривога і повага. Він не питав. Він слухав.

— У сні, — сказала Арелін. — Там не було часу. І я побачила себе — не теперішню, не дитину. Я була світанком і тінню водночас. Він доторкнувся до мого серця. Не словами — світлом. І я зрозуміла: це не його дар. Це його вибір. Віддати частину себе.

— А тепер це частина тебе, — мовив Ліціан. Його голос — прохолодний, лагідний. — Ти не його тінь. Ти — його продовження.

Арелін кивнула. У її погляді — рішучість. Вона зрозуміла: спадок Каеліана — це не лише сила. Це пам’ять про вибір. Про любов, що не вмирає навіть у темряві.

— Я не втечу, — прошепотіла. — І не зламаюсь. Навіть якщо в мені є щось від нього… я залишусь собою.

Ліціан торкнувся її щоки. Його дотик був легкий — як світляк у дитячих спогадах.

— Ти вже є собою, Арелін, — сказав він. — Ти — світло, що не боїться ночі.

І їй здалося: десь між ними спалахнуло м’яке світло. Можливо, то просто світанок торкнувся землі.

Вони рушили, коли світ ще не був день, але вже не був ніч. Перші промені ледь торкались землі, мов благословення — чи попередження.

Шлях до Печаті не був прокладений землею — лише відчуттям. Арелін ішла за тремтінням у грудях. Її щось кликало. Не голосом, не тінню — а спогадом, що не належав пам’яті.

Їхні кроки не лишали слідів на сріблястій траві. Навколо панувала тиша — не порожня, а така, що чекала. І Арелін знала: десь за горизонтом її вже спостерігає те, чого вона колись боялась.

— Що ти відчула тоді, біля вівтаря? — озвався Ліціан, не дивлячись на неї. Його голос був глибоким, як земля, під якою спить вогонь.

— Біль, — зізналась Арелін. — Але не мій. Його. Він залишив не просто силу. Він залишив усе, чим був. І в мені це пробуджується.

— Тобі не обов’язково нести це самій, — прошепотів він.

— Але я вже не сама, — відповіла вона. Її голос не тремтів.

Скелі зросли перед ними раптово, мов виринули з-під землі. Похмурі, вкриті древніми символами, вони оточували простір, схожий на гніздо. Або пастку.

Арелін зупинилась. Серце гучно вдарило.

Це було Осердя. Центр. Джерело.

А перед ним — Печать.

Вона не мала форми, але її присутність відчувалась. Повітря тремтіло, ніби тканина світу не витримувала. Арелін ступила вперед — повільно, наче крізь воду.

Її думки сплелись із голосом, якого вона не чула, але пам’ятала:

«Ти бачиш не тільки тим, що є. А й тим, ким могла б стати.»

«Твоє світло — це спогад про тих, хто впав, але все ж обрав світло.»

«Не бійся бути тією, хто пам’ятає.»

— Я пам’ятаю, — прошепотіла Арелін.