Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Спостерігаючи за натовпом, я намагався зосередитися на майбутньому. Наш шлях був довгим і непередбачуваним, і кожен наш крок мав вирішальне значення.

Через декілька хвилин до мене підійшов Пікасо. Він виглядав дещо задоволеним, ніби справи вирішилися краще, ніж він очікував.

— Завтра вирушаємо, — мовив він, стираючи піт із чола. — Ми будемо в самому хвості каравану, де перевозять провіант і де їде верхівка. Нам не доведеться бачити рабів, окрім як під час стоянок.

Я кивнув, намагаючись оцінити ситуацію. Пікасо продовжив:

— Є одна умова: якщо на караван нападуть, ми маємо взяти участь у його захисті. Але, на щастя, від нас не вимагатимуть брати участь у полюванні на рабів чи в інших внутрішніх розбірках каравану. Тож можемо бути спокійними щодо цього.

Я полегшено зітхнув, хоча в душі відчував, що це лише тимчасовий перепочинок. Це рішення виглядало логічним і здавалося найкращим варіантом за обставин, що склалися. Проте моя тривога не вщухала, адже я розумів, що подорож із такими людьми не обіцяла нам легкого шляху.

— Що думаєш? — запитав Пікасо, спостерігаючи за моїм обличчям.

— Це найкраще, що ми могли зробити, — відповів я, хоча в глибині душі залишався неспокійним.

Кейт, занурена в свої думки, мовчала всю дорогу, і я вирішив не порушувати її спокій. Її обличчя було нерухомим, але я розумів, що в глибині її душі вирувало безліч емоцій. Ми закінчили всі наші справи й вирушили до таверни, аби добре відпочити перед ранковим відправленням.

На світанку, коли сонце тільки-но почало підніматися над горизонтом, ми вже стояли в обумовленому місці, очікуючи на караван. Він не поспішаючи розтягувався в довгий ланцюг. Коли останні вози повільно почали рухатися, ми приєдналися до хвоста каравану.

Перший день подорожі видався напрочуд спокійним. Ліниві промені сонця ледь торкалися землі, і вже під вечір ми розбили табір на галявині, яка, схоже, приймала не один такий караван. Виглядало так, ніби наша подорож мала проходити за чітким планом: рух від стоянки до стоянки, без зайвих турбот і ризиків. Це виглядало досить безпечно.

Кейт весь час, від ранку до пізнього вечора, була захоплена книгою. Її очі не відривалися від сторінок, вона зосереджено читала, ніби намагалася поглинути кожне слово, кожну таємницю, заховану в рядках. Пікасо, тим часом, вів розмови з торговцями. Він намагався дізнатися щось корисне, обмінювався інформацією, яка могла знадобитися нам у майбутньому.

А я... Я не міг знайти собі місця. Мої думки були розкидані. Щось всередині мене не давало спокою, і, незважаючи на зовнішній спокій дороги, в мені вирували внутрішні конфлікти.

Ось так, день за днем, ми не поспішаючи просувалися вперед. Кейт усе більше занурювалась у практику магії, і, спостерігаючи за нею, я вирішив також не відставати, вивчаючи основи. Однак її природний талант і неймовірна наполегливість дозволяли їй рухатися вперед значно швидше, ніж мені. Кейт уже намагалася практикувати посилення тіла маною, хоч і не завжди успішно, але її прогрес був вражаючим. Я ж був ще дуже далеко від цього рівня.

По дорозі ми зупинилися в невеликому селі, де поповнили запаси провіанту. Для Кейт ми придбали лук і стріли — вона хотіла покращити свої навички володіння зброєю. Це село було останнім притулком перед небезпечними землями, які кишіли не лише дикими звірами, але й бандитами. Нас попередили про це, і я відчув напруженість у повітрі.

У ніч перед вирушенням на ці території в таборі сталася трагедія. Кільком рабам вдалося втекти, і вся охорона вирушила на їхнє переслідування. Я не міг заснути тієї ночі. Крики й звуки ударів голосно розходилися долиною, відлунюючи в тиші ночі. Це було страшне видовище — урок для всіх. Я бачив, як ледь живих рабів повернули до кліток, їхні тіла були зламані, а в очах відбивалася тільки страх і безнадія.

Це було моторошно. Ніщо не могло готувати мене до того, що я побачив цієї ночі. Світ здавався ще жорстокішим, і я почувався безсилим змінити цей порядок речей.

Моторошні думки почали охоплювати мене щодо Кейт. Її минуле, як і цих рабів, було заплямоване неволею. Вона теж колись була рабинею, просто втекла, вирвавшись з-під кайданів своєї долі. Я не хотів навіть уявляти, що могло б статися, якби хтось дізнався про це. Страх того, що хтось міг би повернути її до тієї жахливої реальності, гнітив мене. Я бачив її наполегливість у навчанні, і тепер мені було зрозуміло, чому вона так завзято працювала над своїми навичками. Вона не просто вивчала магію чи володіння зброєю, вона готувалась.

Кейт навчалася, щоб більше ніколи ніхто не зміг посадити її до клітки. Її сила була не тільки в мані чи луці, а й у волі — волі до свободи, волі бути господарем своєї долі. І я відчував, що вона зробить усе, щоб ніхто більше не зміг зламати її.

До ранку не всі раби дожили. Ті, хто був змордований до межі і майже не мав сил, не прокинулися. Їхні тіла просто викинули по дорозі, ніби це було щось звичне. Хижаків завжди було вдосталь у цих місцях, і цей крок мав відволікти їх від каравану.

Що мене здивувало найбільше — це моя власна реакція. Я дивився на тіла, які тягли до узбіччя, але всередині було пусто. Жодних емоцій. Ні жалю, ні відрази. Я віднісся до цього абсолютно нейтрально. Ніби це було просто ще одне правило світу: сильніший виживає.

Щось у мені говорило, що це нормально. Що так і повинно бути. Може, це нова частина мене, що починає прокидатися?

На деяких перевалах на нас нападали бандити. Вони не відрізнялися від рабів: ті самі змучені й виснажені обличчя, порожні очі, які вже давно не бачили надії. Вони були обездолені, загнані в кут. І хоча кожен їхній напад не залишав сумнівів у їхніх намірах, у моїй душі не було місця для співчуття.

З кожною битвою я помічав, як щось у мені змінюється. Я вбивав їх без жодного внутрішнього протесту, наче це було природним плином подій. Убивати стало для мене звично, як подих або хід. З кожним ударом мого клинка, з кожною краплею крові, що залишалася на землі, я відчував, як щось людське покидало мене. Відчуття холоду, яке починалося з моїх грудей, усе більше охоплювало моє тіло, заповнюючи порожнину, що колись була сповнена емоцій.