Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Від тебе несе нечестю за кілометр, — голос Стефона долинув серйозно, різкий і осудливий, немов він відчитував мене, як маленьку дитину.

Я зупинилась, повернувшись, і з холодом в голосі промовила:

— Досить мене переслідувати! — та пішла собі далі.

Він обігнув мене, швидким рухом забігаючи вперед, так що ми опинились майже лицем до лиця. Очі його палали невдоволенням, а на обличчі грала виразна впертість.

— Я, як друг, попереджаю. З ними водитись — життя змарнувати! — сказав він різко, але з якимось дивним, майже незгладимим сумом у голосі.

— Цьому духу моя душа не потрібна, — вимовила я, не стримавши свого язика. Мої слова вирвалися з грудей, майже як вирок, і хоч я й не бажала цього, все звучало так холодно і рішуче.

Раптом він схопив мене за плечі, його руки стали залізними, і я відчула, як з його пальцями струмує неймовірна сила. Він трясе мене, ніби хотів витрусити з мене саму суть, все, що я відчувала, все, що ще могла залишитися живим у мене. Це була миттєва агресія, яка змусила моє серце бути в шаленому ритмі.

Я не вагаючись, відштовхнула його, вдаривши ногою в живіт. Від стусана він відскочив, але я не дала йому час на відновлення, миттєво відстрибнувши на достатню відстань, щоб бути поза досяжністю його рук.

— Ти збожеволів чи тебе скажена білка покусала! — закричала я, роздратована його поведінкою. Мій голос дзвінко лунав у тиші, як крик на підтримку власної гідності, навіть якщо слова не могли змінити того, що сталося.

Його вираз обличчя став ще більш зловісним, коли він поглянув на мене:

— Твій дух такий же демон, як усі інші. Немає там хороших, повір мені. Згадаєш моє слово, коли пізно буде, — скривившись, він пішов геть, тримаючись за місце мого удару. Його постать ставала все менш чіткою в тумані вечір, але я відчувала, що він залишає за собою не тільки біль, але й страшне передчуття.

В чомусь він був прав, життя духів, не місце для живих… Але і я не з власної волі опинилась в центрі подій.

Стефан зумів розвіяти все те відчуття умиротворення, яке мені подарував Милосник. Від слів, від того погляду, все, що я відчувала, наче зникло, як дим, і залишилася лише тривога, що розросталася всередині мене. Йшла, розбуркана і розгублена, не помічаючи дороги, поки ноги самі не привели мене до будинку тітки.

— Привіт, милусю. Чому така сумна? — запитала ніжно, з турботою в голосі тітонька,.

Вона все ще не спала, продовжуючи виплітати щось м’яке, що б зігрівало холодною зимою.

Я присіла поруч, на м'який пуф, і, не стримуючи себе, забрала ноги на нього, немов шукаючи в своїй підтримці, яку не вистачало.

— Тітонько, скажи, а бувають хороші духи? — запитала я, намагаючись спокійно прозвучати, хоча в мене всередині вирувала буря.

Вона подивилася на мене з ледь вловим сумом, а потім повільно відповіла:

— А люди бувають хороші? — запитала вона у відповідь, неначе звикла до моїх складних питань.

— Звичайно бувають. І погані, і хороші.

— Ось тобі і відповідь, — сказала тітка, її погляд став серйозним і спокійним. — В житті завжди на щось погане знайдеться щось, або хтось хороший, і навпаки.

Я втупилася в підлогу, відчуваючи, як її слова проникають у мене, немов вода, що змиває все непотрібне. Та я не могла забути останні слова Стефана, вони важили надто багато.

— Але мене тривожать твої питання останнім часом, — додала тітка, м’яко, але з натяком на тривогу. Її голос звучав спокійно, але я помітила, як її погляд став серйозним, мов вона вже знала, що мене щось більше турбує, ніж я готова була визнати.

— Все в порядку, — поспішно відповіла я, намагаючись приховати свої почуття за звичайною фразою. — Просто думки навіяні наближенням Літах. Я ж казала, що купила гарну сукенку. Не з оксамиту, як планувала, але теж дуже гарну.

Я намагалася виглядати спокійно, але серце було швидше, а слова здалися мені порожніми.

— Тоді гарних тобі снів, мила, — примовила тітонька повертаючись до роботи. — А я ще трохи поплету.

— На добраніч, — поцілувала її в лоба та поплелась до себе.