Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

4.2 Розділ

Він лише подивився на мене, не зводячи очей, і його погляд був таким твердим, що здавалось, він вловлює всю мою душу.

— Бо я не дозволю, — його слова були, як обітниця. — Поряд зі мною ти в безпеці.

Його впевненість наче ковдра обгорнула мене, але відчуття незрозумілої тривоги не покидало. Я дивилася на нього по—новому, шукаючи відповіді, відповіді на питання, які не могли покинути мою свідомість.

— Чому ти захищаєш мене? — запитала я, не в змозі приховати своє здивування та розгубленість. — Весь цей час, це був ти. Там, в тій ямі, коли я загубилась в лісі і коли на мене напав той парубок і ще Криниця, що намагалась затягти мене на дно, ти мене рятував.

Його очі, що раніше здавались далекими, тепер виглядали зовсім іншими — ніжними, майже людськими, але в них була ця невимовна глибина, яка вселяла як надію, так і тривогу.

Він не відповів одразу, але я помітила, як його погляд став м’яким, як він затримався на мені, мов на щось безцінному. Його руки злегка стиснулися, але він не зробив жодного руху.

— Це не єдині випадки, Лісовик і раніше полював на тебе, — його голос звучав спокійно, але в ньому була невидима тінь, що навіювала страх. — А я не залишаюсь осторонь, коли він віднаходить нову жертву. Тому, власне, ми з ним, як кажуть, справжні вороги.

Його слова звучали не просто як попередження, але й як свідчення того, що цей Лісовик дійсно має велику силу і в нього є свої приховані плани.

— Але навіщо я Лісовику? — я не могла не запитати, бо відчувала, що є щось більше в цій ситуації, ніж просто небезпека.

Він знову подивився на мене своїми пронизливими очима. Його погляд був все таким самим глибоким, повним туманної мудрості та страху, що я не могла знайти слів, щоб виразити все, що відчувала.

— Певно, по тим самим причинам, чому йому потрібні всі інші, — відповів він, його голос був спокійним, але в ньому не було жодної нотки сумніву. — Всі Нявки, всі Болотниці, теж колись були людьми, поки він не забрав їх у свою царину.

Ці слова залишили відголоски в моїй душі. Я уявила собі, як Лісовик, з його темною силою, може забирати душі, трансформуючи їх у нещасних створінь, таких як Нявки або Болотниці. Всі вони, колись живі, колись частина цього світу, тепер були змінені і втратили свої людські риси. І я точно не бажала собі такої долі.

— А як я можу йому протистояти? — я не могла не запитати, хоча на мить мої сили здавались вичерпаними. — І за переказами, нявки чи інші духи вмерли не своєю смертю, хіба Лісовик може вбити?

Милосник замовк на кілька секунд, і я відчула, як важливою була кожна його думка. Його відповіді не були простими, і кожне слово несло на собі важкий тягар справжньої небезпеки.

— Ти вже маєш свою силу протистояти йому, — його голос став трохи м’якшим, як намагання втішити, але в ньому була й ця відчутна правда. — Він справді не може тебе вбити, але може звести зі світу, якщо дуже захоче. Все повинно бути за правилами потойбіччя, інакше йому не дістанеться твоя душа. Ти повинна уникати всього, що може призвести до трагічного кінця.

— Але яка моя сила? — запитала я, відчуваючи, як важливо було отримати відповідь.

— Ти жива, а ми ні! Нам потрібна ваша енергія, щоб існувати. Це і є твоя сила, перевага твого життя.

Я глянула на нього, в надії зрозуміти більше, і вперше, мабуть, побачила у його очах якусь тривогу. Це було відчуття того, що він розуміє більше, ніж каже, але, можливо, й сам не знає.

— Чого я ще не знаю? — запитала твердо і з викликом.

— Ти багато чого не знаєш, але згодом все проясниться.

— Це твоя відповідь?

— Іншої не буде, — відповів він беззаперечно.

— Що ж тоді, поверни мене назад, пробуди зараз! — мої слова вирвалися з рота швидко та вперто.

Він, не роблячи зайвих рухів, знову простягнув до мене руку, проте цього разу, його дотик був таким миттєвим і нижнім, що я навіть не встигла зреагувати. Лише відчуття, що його пальці торкнулися моїх вуст, і ось уже все навколо почало розпливатися в тумані. Мить, і світ навколо мене розтанув, і я не була певна, чи це мені не привиділося.

Я прийшла до тями одна серед серед лугу. Нічне небо затяглося важкими сутінками, повітря було наповнене тишею. Біля мене стояв кошик наповнений Сутінковими квітами. Пурпурові голови квіток, що виросли навколо, немов розчинилися у темряві, їх кольори здавались ще більш насиченими в цьому приглушеному світлі, наче вони самі стали частиною ночі.

Поспішила додому, і цього разу я не озиралась. Знала підкіжними жилками, що поряд Милосник. Його слова про захист зовсім не видавались пустими, і це давало мені хоч якусь впевненість у цьому новому химерному світі.

Повертаючись до міста, я вже ввійшла в його межі, перетинаючи лінію кам'яної дороги. Кам'яні будівлі почали вирізнятися на фоні вечірнього неба, і я відчула, як важка тиша навколо почала огортати місто, немов приховуючи щось непомітне.

— Нічим добрим це не закінчиться, — сказав голос десь з гори.

Я різко підняла голову, оглядаючи місце, звідки долинав цей незнайомий голос. Там, на кам'яній стіні, що обіймала землю над дорогою, споглядав на мене Стефон.

Вовкулака був на нижній ярусі стіни, і його погляд був неприйнятно—пронизливим, як завжди. Вигляд його очей — холодний і настирливий — не обіцяв нічого доброго.

— А ти знову ходила до лісу? — сказав він, не зменшуючи напруги в голосі.

— Тобі яка різниця? — саркастично промовила я, продовжуючи йти своєю дорогою. Мій голос звучав зухвало, хоч всередині я відчувала дивне неспокійне передчуття.

— Духи душі крадуть, — додав Стефон, неспішно зіскакуючи зі стіни. Його рухи були швидкими й впевненими.

Я промовчала і продовжувала йти вперед, не дозволяючи його словам вплинути на мене. Але навіть незважаючи на це, я відчувала його присутність за спиною, мов тінь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍