Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

4.3 Розділ

Ранок був тихим, а невеличка імла, що ще не зовсім розсіявся, покривав землю своєю блідо—сірою пеленою, що додавало відчуття таємничості. Я залишила тітку на терасі з чашкою ромашкового чаю, що м'яко підіймав їй настрій, і поспішала до таверни. Але відчуття тривоги не полишало мене. Здавалося, ось—ось з туманної імли вистрибне якась химера, або знову з'явиться Стефон, що міг підстерігати мене на кожному кутку.

Але по мірі того, як я наближалась до таверни, напруга дещо спала. Ранок виявився спокійним і дозволив зосередитись на роботі. Стефон ще отримає від мене копняка, коли з’явиться, за вчорашню вихідку, налякав мене до чортиків.

З собою я прихопила запасний одяг, не збиралась бродити болотом у сукні. Адже Вента живе за болтами, тому її так і називають — болотяна відьма Вента. Якщо доведеться тікати, нехай на мені будуть зручні брюки.

Таверна не змінилась: її стіни з темного дерева, густо забиті віконниці, дахи з покрівельної черепиці все так же надавали будівлі вигляду затишку та прихистку. Кроки вулицями здавались меншими і тишею заглушеними, коли я все ближче наближалась до дверей, відчуваючи, як кроки змінюються на твердішу поверхню.

Спокійний початок дня давав мені певний час, але я не могла залишити без уваги те, що було між рядками. Я починала усвідомлювати, що щось криється від моїх очей, щось, що мусить все розставити на свої місця. І мала надію, що цю триклята відьма чимось допоможе.

— Маланко, Маланко! — захекано підбігла до мене Софія, ледь я переступила поріг таверни. Усередині вже сидів один відвідувач, ліниво потягаючи свій напій.

— Що сталося? Чому ти така збуджена? — запитала я, відразу помітивши блиск у її очах. 

— Уявляєш, до нас на Літах прибуде скогієць! — випалила вона, майже підскакуючи від хвилювання. — Справжній скогієць! Ти можеш уявити? Я ніколи їх не бачила! Вони ж — недоторкана частина нашого світу! Тільки подумай, як вони виглядають! Може, дійсно настільки прекрасні, що очі сліпнуть, як співають барди? До речі, сьогодні до нас завітає бард із Малої Кілії! О, ти бачила мою нову сукню? 

— Стоп, стоп. Скогієць у нашому місті? — перепитала я, відчуваючи, як кожне слово її викликає хвилю недовіри й захвату. 

— Так, справжнісінький! 

— Ти впевнена, це не помилка? — Я зупинилася, намагаючись осмислити почуте. 

— Та всі вже про це говорять! Я знала, що ти не в курсі, тому одразу прийшла сказати! 

— Ага, дякую... — пробурмотіла я, рушаючи вперед із захопленими думками. 

Її слова віддавалися луною у моїй свідомості. Це здавалося неймовірним. Скогійці були оповиті міфами й загадками, їхні появи в прикордонних землях — нонсенс. Що могло змусити одного з них з’явитися у Великій Кілії? 

Занурена у власні думки, я швидко й спритно обслуговувала столики. Таверна потроху наповнювалася відвідувачами. Сонце вже піднялося високо, але моя увага постійно поверталася до неймовірної можливої появи скогійця в місті.   

Під обід, коли сонячні промені почали розрізати простір через шибки вікон, з’явився бард. Його фіолетовий плащ і високий капелюх одразу привернули увагу гостей. Він витягнув лютню, і м’які звуки перших акордів наповнили таверну. 

— Шановні, — гучно оголосив він, — я приніс вам пісню, якою поділилися мандрівники з півдня королівства, про прекрасних і таємничих скогійців.

Його голос заворожував, а мелодія лютні торкалася найтонших струн душі. Його пісня лилась та відлунювалась в просторі:

У таверні вогонь грає тіньями вмить,
Я співатиму вам про народ, що не зник.
Їх звуть скогійці, як зоряний слід,
Чарівні, мов світанок, що у серце проник.

Ой, не дивись, бо серце вкрадуть,
Як промінь сріблястий, у ніч утечуть.
Скогійці — мов мрія, мов сон наяву,
Їх краса — то вогонь, що спалить душу.

В їхніх палацах співає Вітерний Ріг.
Їхнє королівство — смарагдовий край,
Де сонце і місяць танцюють у гай.

Ведуть свою землю до світлих вершин,
Там злагода правити без болю і злив.
Урожаї ростуть, мов під зіркою спів,
А народ їх живе без журби і гріхів.

Гучний гамір таверни майже заглушив мої думки, але серед натовпу, що збирався навколо барда, я все ж таки запримітила знайоме обличчя — Стефон. Він стояв біля стінки, схрестивши руки на грудях, і, здається, ретельно уникав зустрічатися зі мною поглядом. Сьогодні він не був в солодкій компанії, але і не дивно, нас чекав похід до відьми.

Пан Тадей, хоч і бурмотів щось про безлад у розкладі, все ж дав згоду відпустити мене на залишок дня. "Розумніша стала, ніж думала", — буркнув він, зиркнувши на мене через окуляри. 

Проходячи повз Стефона, який мовчки спостерігав за всім із притаманною йому холодністю, я шепнула, ледь схиляючись до нього: 

— Чекай на вулиці за п’ять хвилин. 

Його обличчя не змінилося, але я вловила ледь помітний кивок. Він не відвів погляду від барда, ніби нічого й не трапилося. 

Я поспіхом рознесла все, що було на таці. Гамір таверни здавався гучнішим, ніж зазвичай, ніби намагався перекрити мої думки. Не витрачаючи часу, я вислизнула в підсобку. Сукня та інші речі залишила у кімнаті для працівників, а замість неї на мене лягли м’які, зручні брюки та легка сорочка. Швидкий погляд у дзеркало — і я рушила через чорний вихід.

Обійшовши таверну, я побачила Стефона, який тепер стояв під стіною сусіднього будинку. Його постава здавалася ще стриманішою, а очі, хоч і вдивлялися вдалечінь, ховали якісь внутрішні бурі. 

— Якщо дуєшся на мене за щось, то згадай, що це я маю ображатись, — промовила я, склавши руки на боки, коли опинилась достатньо близько. Мій голос намагався звучати впевнено, хоча в грудях щось стислося. 

Він злегка повернув голову до мене, його обличчя залишалось незворушним: 

— Добре, я почув тебе, а тепер ходімо. У нас не так багато часу, щоб не застати ніч на болотах. 

Його байдужий тон вдарив сильніше, ніж я очікувала. На якусь мить мені стало не по собі, але я проковтнула це почуття. Не час для балаганів, переконала себе. У нас була спільна мета, і це змушувало залишити будь—які претензії на потім. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍