Роман Олійник (Argonayt) - Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)

12

Коли ми нарешті добралися до пункту призначення на нас вже чекав цілий гурт дракайнів. Значна частина з них була озброєними солдатами, та крутилася й кілька рептилій в довгих рожевих балахонах.

– Це необхідна охорона що буде супроводжувати нас у ваш світ та Майстри Мандрів, котрі потім опечатають Ворота, – пояснив нам Вивідувач. – Все як ми й домовлялися.

Алонсо тільки ледь чутно іронічно хмикнув окинувши оцінюючим поглядом жменьку вояків, а я відчувши себе значно краще на твердій землі поцікавився:

– Ми тут з собою принесли деякі речі, як бути з ними?

– Ах, ваше спорядження, – дракайн просичав щось своїм підданим, а потім відповів. – Зараз вам віддадуть все ваше.

І дійсно, незабаром ми отримали все з чим прийшли в цей світ. Та перш чим вирушити до Брами Вивідувач не стримався від зауваження:

– Бачу ваші алхіміки та маги вже досягнули певних успіхів у вивченні механізму роботи Воріт.

– Що ви маєте на увазі? – здивувався Мігель.

– Вибачте за те що ми трохи попорпалися у вашому спорядженні. Самі розумієте – безпека понад усе. Так от, Майстри Мандрів повідомили мене, що у вас знайшлося кілька  амулетів, котрі здатні впливати на роботу Браму. Повністю запечатати її вони не в змозі, однак суттєво б ускладнили перехід через них в майбутньому. Мабуть недалекий вже той час, коли ви повністю відгородитеся від всіх інших світів і залишитися одні-одинокі у своєму.

– Було б добре, – буркнув я, бо вже набридла вся ця чужинська екзотика.

Подальша мандрівка до нашої мети пройшла без будь-яких неприємностей. Кілька разів нас пробували було атакувати літаючі страховиська, та дракайни своїми велетенськими пістолями швидко відганяли їх на безпечну відстань. Нарешті ми знову ввійшли в непроглядний туман і тут вже за провідника стала Беатрис. За нею вервечкою чвалав я з іберійцем, потім Вивідувач, один з слуга в рожевому балахоні і лише три солдати. На наші запитання чому іде не весь загін, їхній очільник тільки знизав плечима й відповів одним словом: «Достатньо».

Коли ми нарешті вибралися з туманного мороку на острові панувала звичайна ніч. Було ще доволі прохолодно, але не так як тоді коли ми вирушали в дорогу. Напевне зі сходом сонця сюди має повернутися традиційна літня спека. Та яка буде погода наступного дня нас найменше хвилювало, бо вийшовши на узлісся побачили величаву картину. Вся армія кардинала Фелліні нагадувала розворушений мурашник. Яскраво палахкотіли численні багаття, іржали коні, брязкала зброя. До цього всього додавалося гелготання тисячі горлянок простих солдат і пронизливі викрики офіцерів, що віддавали накази. Весь цей гамір беззаперечно свідчив про те, що вранці військо Його Преосвященства вирушить в бій.

– Невже ми запізнилися? – вирвалося у мене.

– Ні, але часу у нас обмаль, – заспокоїв нас всіх іберієць. – Думаю з першими проміннями сонця армія вирушить в сторону переходу. До того моменту нам треба пробратися в табір та зустрітися з кардиналом.

– То не будемо баритися, – вигукнув я.

– Так, – погодився Мігель. – Але підемо тільки ми вдвох. Так буде простіше проминути патрулі, яких тут тепер чимало.

– Добре, – тихо просичав голос Вивідувача. – Ми чекатимемо на вас тут до світанку.

Що буде дальше нам можна було вже й не пояснювати. Дракайни заберуться до себе додому і зроблять все від них можливе щоб замкнути за собою Ворота. Вочевидь вони не допустять в свій світ вторгнення армії Його Святості, а якщо це й трапиться з якогось дива нашим воякам там буде непереливки. Після всього того що я побачив у чужинців, марно було сподіватися хоч на якийсь військовий успіх з нашої сторони. Нещасних солдатів будуть розстрілювати з літаючих кораблів мов тих куріпок. А саморушні екіпажі допоможуть рептиліям швидко перевезти потрібні резерви туди куди на це тільки виникне нагальна потреба. Тож шансів у нас ніяких і ми просто зобов’язані зупинити це безумство.

Ми вибралися з лісу і вирушили в сторону табору. Пройти вдалося не більше двох сотень кроків як почули хриплий жіночий голос:

– Стій! Хто іде?

– Мігель Алонсо, лейтенант армії Його Преосвященства кардинала Фелліні, шляхетний лицар, – вітіювато відрекомендувався іберієць. – Разом зі мною мій побратим, шляхетний лицар сеньйор П’єтро Вібурно.

– Гасло? – вимогливо гаркнув голос.

– Не брешіть, – з темряви долинув інший жіночий голос, на цей раз чистий та дзвінкий. – Всім відомо, що ці два безстрашні офіцери загинули від рук підлих чужинців, котрі намагаються вторгнутися на острів.

От дідько, це ж треба було зіштовхнутися з монастирським патрулем. Тепер ці бойові амазонки або відведуть нас до своєї фанатичної абатиси, або ще гірше уб’ють на цьому місці. Звісно ми не якісь там тюхтії і здатні постояти за себе, але хто знає скільки зараз тут знаходиться тих войовничих монашок, а найголовніше на сутичку буде даремно витрачений дорогоцінний час.

– Звідки нам знати ваше гасло, якщо ми нібито вже мертві, – в’їдливо зауважив друг.

– Свят, свят, свят – пролепетав другий голос.

– Циц, – владно наказав перший голос, що мабуть належав командирці патруля. До нас він звернувся вже грізним тоном. – Перестаньте блазнювати, почвари Нечистого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍