Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

На роздуми я даю вам два дні. Не поспішайте з прийняттям рішення, адже останнім часом ви вже зробили чимало зайвих дій лише тому, що піддались емоціям.

З повагою, Назиат.»

***

-Схоже, у цього хлопця зовсім зірвало дах, – емпіричним шляхом дійшла висновку Михайлова.

-Тут справа в іншому, – почав пояснювати Лісовий. – Це повідомлення він міг надіслати вам СМСкою або в месенджері. Сам факт того, що він безперешкодно потрапив до вашої квартири, має на меті підкреслити його всесильність, тим самим навіявши вам почуття безпорадності. Таким чином він ніби каже: «Я проникну, куди захочу, і отримаю те, що захочу».

-А ваш колега знається на терористах-психопатах, – звернувся до Кіри Найда, роблячи комплімент її помічникові.

-Він зовсім не терорист. Просто розбещена дитина, що прагне привернути до себе увагу, – зневажливо відгукнулась вона про підозрюваного. – Якщо на нього як слід натиснути – він заплаче, наче немовля.

На це зауваження присутні чоловіки стримано промовчали.

-Він сам постійно промовляє це слово: «Страх!» «Страх!». Розповідає, ніби уряд тільки й робить, що намагається всіх залякати, тому він і взяв на себе обов’язки «бабая», прагнучи бути ще страшнішим, ніж його уявний ворог. Але той, хто має найстрашніший вигляд – боїться найбільше.

-Ну, це як подивитись, – промовив уголос Михайло. – Принаймні вже двічі ми переконались в його хитрості. Він насправді володіє методами психологічного впливу, а ще він вправний маніпулятор.

-Те, що я всі ці рази піддавалась його хитрощам, немов наївне дівчисько, – це, звісно, моя провина. Але більше я на його прийоми не поведусь, – заприсяглася перед офіцерами Кіра.

-Гаразд. Сьогодні був досить важкий день. Цей тип все одно дав вам два дні на роздуми, а поки пропоную як слід виспатись. Маю передчуття, що найближчим часом нам ще доведеться добряче попрацювати. Всім надобраніч, дами та панове, – ввічливо попрощався підполковник спецслужби, за яким повторив і Лісовий, залишивши Кіру наодинці з Персиком.

Вранці, майже не спавши всю ніч, Михайлова зайшла до кабінету. Михайло в цей час із незвично серйозним виразом обличчя розмовляв із кимось службовим телефоном.

-Я вас зрозумів. Добре, дякую.

Кіра, мляво привітавшись із колегою, вмостила своє втомлене тіло за стіл і була готова знову зануритись до царства Морфея. Однак новина, почута від Лісового, подіяла ефективніше за каву.

-Цієї ночі був обстріляний патрульний автомобіль із поліцейськими. Обоє загинули.

-Хто це зробив? І за що?

-Якийсь 23-річний громадянин. Пів години тому його затримали і тепер допитують, з’ясовуючи, навіщо він це зробив і де взяв автомат. В принципі, я маю власні міркування щодо відповідей на обидва запитання.

-Автомат – «подарунок» з фронту, а мотив – вчорашнє відео Назиата?

-Саме так.

-Стаття про розстріл екіпажу вже в новинах?

-Авжеж.

-Ну, все. Чекаємо на рецидиви. Схоже, почалось, – промовила Михайлова не стільки з жахом, скільки з розпачем через те, що відпочити їй ще довго не вдасться.

-Автомат – це щось новеньке. Не пам’ятаю, щоб він розповідав про таке у своїх роликах.

-Автомат, можливо – новеньке, а от ненависть до поліції – цілком стара. І тепер вона знову набуває активної форми, завдяки олії, яку вчора наш Остапов люб’язно підлив у цей вічно палаючий вогонь.

-І що тепер буде?

Тієї ж секунди, ніби почувши останнє питання, в двері увійшов Сергій Іванович.

-Ну, що, друзі, чули про розстріл наших співробітників?

-На жаль, так, – з виснаженим виглядом відповів Михайло.

-В такому разі, вітаю. Щойно телефонували зі столиці. Дали низку нових вказівок, тож тепер переходимо на посилений режим несення служби. Для детальної інформації чекаю вас за п’ять хвилин в актовій залі, – майор, наче маніяк над жертвою, тішився, дивлячись на засмучені обличчя підлеглих.

-А крім вказівок вони більше нічого не спромоглись надіслати? – риторично запитав старлей, не очікуючи почути у відповідь щось втішне.

-Після обіду до патрулювання вулиць долучиться нацгвардія. На цьому поки все. Далі, швидше за все, діятимемо за планом: блокпости, чергування і ваші улюблені бронежилети, – немов останній цвях в труну надії вбив Сергій Іванович.

Після наради та повсякденної роботи, ближче до вечора, Михайло знову занурився до всесвітньої павутини, вивчаючи в соціальній мережі сторінку Назиата.

-Погляньте-но. Протягом дня він оприлюднив два дописи.

Кіра, підвівшись зі стільця, наблизилась до монітора, уважно вдивляючись у викладені рядки.

***

Цієї ночі в районі Пересипу був обстріляний патрульний автомобіль поліції, внаслідок чого співробітники, які знаходились в ньому: 24-річний капрал і 22-річна сержант, загинули ще до приїзду швидкої. Всі місцеві та національні ЗМІ зараз волають про «страшну трагедію» і велику втрату двох молодих життів: чесних співробітників і люблячих сім’янинів. Це стандартна картинка, якою Режим світить щоразу, коли втрачає своїх псів, нав’язуючи людям, ніби це спільна трагедія, а його особиста.

І для псів Режиму це насправді трагедія. Адже в таких випадках вони згадують, що не такі вони вже й всемогутні та недоторкані, якими себе уявляють. Адже, чим їхнє життя дорожче за будь-яке інше?

Проте про інші смерті ніхто не розповідає на всіх каналах і не пише у всіх газетах. Зокрема, ніхто не пише, скільки людей щодня гине у в’язницях. Скільки людей помирає від хвороб або банально від того, що їм немає що їсти. Скільки життів відібрав сам Режим і його пси, і при цьому ніхто досі за це не поніс покарання?

Цю статистику, чомусь, ніхто не веде.

Ви можете і далі співчувати загиблим та їхнім сім’ям, проте пам’ятайте, що цим ви виявляєте свою лояльність до Режима й тим, хто його захищає, зокрема від вас.