Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– Присягаюся власним життям, я нічого йому не казав. Бенджамін узяв ключ, коли ви лежали непритомні.

– Отже, він про все дізнався, а що ж було далі?

Очі, сповнені надією, поглянули на нього. Понад усе у світі дівчина сподівалася, що її коханий утік, а там, на холодній підлозі, спустивши дух від серцевого нападу або ще якоїсь старечої хвороби, лежав би сам Тейкер. Його син так само про це мріяв.

– Я не знаю, що сталося, знаю лишень, чим завершилося. Мені дуже шкода, леді Адріано, проте я більше не можу вам допомагати. Тепер під загрозою знаходиться честь нашої родини,  робота, життя.

Не витримуючи цього, дівчина відштовхнула Леона й увірвалася всередину. Йому залишилося лише стояти біля дверей і спостерігати – іти супроти батька він боявся, а допомагати в розправі не хотів.

***

З великим ломом Бенджамін став до праці. Він знайшов підхожу труну, відкрив її й угледів там тіло якогось висохлого діда. Місця всередині було вдосталь, аби запхати ще одну людину, а потім забити її намертво, і, як того бажали родичі, поховати під скромною табличкою на околиці цвинтаря.

Своє завдання трунар виконав без жодних докорів сумління. Чим швидше дієш, тим менше наслідків. Його син Леон стояв біля вхідних дверей і в разі чого мав подати сигнал.

Усе йшло так, як і треба, трунар уже поклав на місце віко, аж раптом на вулиці почувся крик. За кілька хвилин до нього увірвалася несповна розуму дружина, заливаючись пекучими сльозами.

– Чудовисько! Що ти вчинив із Райдо?!

– Те, що можна зробити звичайнісінькою лопатою, – спокійно відповів Тейкер. А тоді, помітивши подив на обличчі Адріани, додав, – а ти на що розраховувала, моя люба, я ж бо тебе попереджав.

– Райдо, Райдо… – Забувши вже про чоловіка, вона повторювала ім’я свого коханого.

Дівчина відкинула віко труни та схопила свинопаса за руку.  Тієї миті її палкі очі зустрілися з його, скляними, погляд помітив тріщину в черепі, бліду шкіру, фіолетові плями, що вже вкрили все обличчя, проглядаючи з-під кривавої скоринки. Бідолаха ніколи не бачила мертвих й відсахнулася від нього, витираючи руки об свою нічну сорочку. Це змусило трунаря зареготати.

– Отже, чутки є правдивими. Мало того, що якийсь брудний свинопас закохався у тебе, так ти ще й взаємністю йому відповідала.

Попри сльози, дівчина знову заговорила.

– Так, це правда. Не можу ж я кохати якогось моторошного дідугана, від якого смердить бальзамом!

Відповіддю на це був ляпас, що поставив дівчину навколішки. Неймовірно міцною рукою трунар схопив дружину за волосся та знову поставив її на ноги.

– Та кого обходить твоє кохання? Ти – просто людина, проте твій рід, мій рід – це дерево, нерозривний ланцюг. Ти заплатиш за свої ігри, примхлива панянко, за все заплатиш, найвищу ціну!

Бенджамін потяг заслаблу дівчину туди, де лежали нещодавно виготовлені домовини. Сили зрештою полишили її, Адріана не пручалася. Знайшовши найневдаліший екземпляр, містер Тейкер закинув туди дружину, після чого закрив віко труни та кинув наостанок:

– Моли Господа, щоб хвороба забрала тебе швидше, ніж голодна смерть.

За кілька секунд почувся перший удар молотка. Він забивав цвяхи в домовину. Усвідомивши, що її тут хочуть живцем поховати, Адріана почала благати з останніх сил. Її слів неможливо було розібрати, і без того тихі, вони зливалися зі сльозами, однак Бенджаміна це зовсім не обходило. Він продовжував насвистувати, постукуючи молотком у ритм.

Після того трунарка втратила свідомість. Невідомо, скільки вона ще пролежала живцем похована в морзі, та коли нарешті отямилася, у приміщенні було вже кілька людей.

– Добре, свинопас, навіщо ти Адріану прикінчив?

Радше за все, її вже вважали мертвою, навіть без перевірки. Якимось дивом дівчина була у свідомості, та все ж занадто квола, щоб вимовити бодай хоч слово.

– Вона зганьбила родину, а я не дозволив цій заразі поширитися.

– А вбивати людей, бруднити руки кров’ю, то хіба ж не ганьба?

– Мої руки й так уже брудні, нікому до того немає справи. Ти хочеш посперечатися зі мною, піти супроти батька?!

Відповіді не було. Хтось вийшов із приміщення. Важка рука лягла на віко труни.

– Леоне, Леоне, тішусь, що не помилявся щодо тебе. Стосовно ж Адріани мені навіть шкода, шкода, що доведеться витратитися на її похорон.

Після своєї промови трунар так само вирушив до виходу, та раптом хтось з'явився в нього на шляху. Бенджамін став як укопаний, його лаковані черевики з рипом загальмували об підлогу.

– Я чув, що у вас з’явився товар, містере Тейкер. Товар, якого ви воліли би позбутися.

– Пане Вольфер! Як хутко ви про все дізналися, – відкашлявшись, мовив чоловік. Серце дівчини стислося від цього прізвища. Щойно вона подумала, що гірше вже не буде, і от, будь ласка.

– У мене на те є власні джерела. Як вам відомо, чим свіжіше тіло, тим придатніше воно для розтину, у такому разі час – це гроші.