IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 16. Спогади що рвуть душу

Тінь навколо нього ставала гущею, важкою, такою, що її можна було відчути навіть шкірою. Девід відчував, як кожен крок його наближає до темного, нестерпного відчуття, що з’являлося в серці. Це місце, це прокляте, заплутане місце, було частиною його життя вже дуже давно. Все, що він бачив, і те, що він не міг побачити, було для нього знайомим. Ніби все, що відбувалося з ним, вже було написано давніми рунами, які тепер оживали перед його очима.

 

Іларія стояла перед ним, її обличчя бліде, немов камінь. Вона не оберталася до нього, її погляд був заціпенілий, і її губи не вимовляли жодного слова. Але її присутність була всюди — в тому, як рухалася темрява, в тому, як кожен крок у її напрямку залишав за собою відчуття тяжкості, ніби цей світ хотів захопити їх обох.

 

— Це ми… ми пройшли цей шлях раніше, — сказала вона знову, її голос здався не таким людським, не таким теплим, як зазвичай. Це був голос іншої особистості, частини темного минулого, що проглядала через неї. — І все закінчиться тут. Ми не можемо просто повернутися назад.

 

Девід ступив вперед, і темна енергія навколо нього здавалась ще більш опресивною. Його очі почали пристосовуватись до цієї темряви, і перед ним розгорнулися образи, яких він не пам’ятав, але знав: це були спогади. Спогади його життя, спогади Іларії — таємничі, хворобливі і настільки реальні, що їх не можна було ігнорувати. Замість тих камер, де колись вони разом сміялись, танцювали і творили, тепер були розбиті стіни, обпалених уламків. Там був погляд без душі, без тіні, який постійно слідкував за ними.

 

Перед ним майже оживали стародавні символи, які він бачив раніше. Ці мови були чужими для його свідомості, але все одно вони говорили. Вони розповідали про злі, що колись проникли в його світ. Про прокляття, що давно залишило сліди в його душі. Іларія почала вимовляти слова, які ніби прокачувалися крізь темряву, наповнюючи її істинною сутністю цього місця.

 

— Ти пам’ятаєш… ти пам’ятаєш те, що ми зробили? — запитала вона, її голос був розірваним, мов відлуння. — Ми вже були тут. І я вже втрачала тебе, але ти повернувся. Ти завжди повертаєшся.

 

Девід закрив очі, намагаючись відновити ясність, але все в ньому руйнувалось. Його пам’ять билася, як хвилі, намагаючись дістатися до істини, яка була захована дуже глибоко. І він згадав. Згадав один момент з їхнього минулого, коли вони стояли на тому самому місці. Коли вистрілив один постріл. І цей постріл не був просто випадковим. Це був крок до того, щоб покінчити з прокляттям або й обірвати все.

 

Його серце почало битися швидше. Чи це дійсно було раніше? Чи це лише чергова спроба створити ще один цикл? Він не міг цього точно сказати, але він відчував, що прокляття і тут, і тепер.

 

— Іларіє… — Його голос ледь тримався. — Що це за місце? Що нам потрібно зробити, щоб усе закінчилося? Ти кажеш, що ми вже тут, але що ми мусимо змінити?

 

Іларія не відповіла одразу. Вона зробила кілька кроків уперед, її очі були заціпенілі, а її руки, мовби знаходилися під контролем чогось іншого. Вона стала частиною цього місця, частиною його темних сил. Тепер вона не була лише дівчиною, що він колись любив. Вона була носієм цього прокляття.

 

— Я… — вона почала, але зупинилася, неначе слова застрягли в горлі. — Це наше випробування. Наше випробування кохання. Якщо ми не подолаємо його, все закінчиться, і ми зникнемо разом з усім, що колись знали.

 

Девід відчував, як його серце обривається на шматки. Їхні долі не можна було відділити від цього місця. Вони були переплетені з кожним каменем, з кожним кроком цієї древньої печери.

 

— Що відбудеться, якщо ми не зможемо пройти через це? — спитав він, не бажаючи чути відповідь, але відчуваючи, що її потрібно почути.

 

Іларія не відповіла. Вона просто кивнула, і його серце вже не мало жодних сумнівів: час настав. Вони стояли на порозі того, чого вони так довго уникали. Темрява почала поступово зсуватися, оголюючи перед ними стародавній об’єкт, який здався ще страшнішим. Це було величезне дерево, схоже на забуту статую, що росла прямо в землі. Його гілки тягнулися вгору, а коріння, яке було сховане глибоко в темряві, тягло їх у свої глибини.

 

— Це… це те, що нас зв’язує, — сказала Іларія, її голос став холодним і віддаленим. — Все, що ми зробили, знову викликає те, що ми не можемо зупинити.

 

Девід дивився на це дерево, і в його серці панував жах. Він не розумів, чому це дерево. Чому саме воно стало серцем цього місця? І чому вони не могли просто залишити все позаду?

 

— Я не можу залишити тебе, — сказав він, голосом, що ледь тримався. — Я не можу зникнути з цього світу, Іларіє.

 

Іларія повернула голову до нього. Її очі були глибокими, темними, і вони віддзеркалювали його власні страхи. Вона простягнула руку, її пальці ледве торкнулися його шкіри, але це відчуття було, наче її дотик розчіпляв його душу.

 

— Ти вже з нами, Девіде. Ти частина цього дерева, частина цього місця. І все, що залишається, — це прийняти це. Прийняти і зупинити.

 

Ті слова лунали, як вирок. І тепер він розумів, що немає шляху назад. Те, що вони переживали раніше, стало частиною їхнього теперішнього. І щоб звільнитися, вони повинні були пройти через те, що залишилось позаду. Чи буде це їхнє порятунок, чи їхня загибель — це ще належало вирішити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍