IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 17. Кінець або початок

Темрява навколо них ставала все густішою, немов прокляте місце мало на меті захопити їхні душі. Але, попри страх і невизначеність, Девід відчував, як його руки тремтять, а серце стискається від неймовірної тяжкості, що нависла над ними. Чи це було коханням, чи жахом? Важко сказати, але те, що з ними відбувалося, виходило за межі усього зрозумілого.

 

Іларія йшла попереду, її постать танула в темряві, але вона не зупинялася. Її рухи стали більш чіткими, більш метоюсвідомленими, як у когось, хто давно вже знає, що саме потрібно зробити. Вона зупинилася перед величезним кам’яним вівтарем, який був висічений з чорного каменю і виглядав як святе місце, покрите стародавніми рунами. І ці руни сяяли слабким, але моторошним світлом, немов вони живі, як пазли, які з’єднувалися в єдину картину їхнього майбутнього.

 

— Це він, — сказала Іларія, і в її голосі прозвучала така впевненість, що навіть Девід відчув певне збентеження. — Це той самий вівтар, який ми намагалися знайти все це час.

 

Девід подивився на кам’яний вівтар. Його очі немов намагалися розгледіти кожен різьблений елемент, кожну деталь цього древнього артефакту. І хоча він не міг зрозуміти значення символів, він відчував, що це місце вже забрало частину його душі. Тепер, стоячи перед ним, він відчував, як минуле розв’язує його руки, а пам’ять про все, що сталося, приходить до нього з новою силою.

 

— Ми не можемо йти назад, — прошепотіла Іларія, і її голос знову став неприродно спокійним. — Це наш шлях, Девіде. Це наш останній шанс.

 

Девід почувався, ніби його тіло не належало йому. Страх був настільки сильним, що його ноги, здається, не могли ступити на цей святий камінь, а рука не хотіла торкатися холодного металу, що висів перед ним, ніби попереджаючи про неминучу смерть. Проте, всередині нього щось змусило його рухатися. Він повільно, але рішуче підійшов до вівтаря і поклав руку на його поверхню.

 

— Що це значить? — запитав він, голосом, що відлунював в кам’яних стінах. Його слова відбивалися, залишаючи після себе тривожний ехо.

 

Іларія мовчала, її очі закрилися, ніби вона зараз не була тут, а десь далеко в іншому вимірі. Потім вона повільно підняла руку і наклала її на камінь, якби вимовляючи древні слова, яких не можна було почути. Якби це були її останні слова.

 

— Це момент, коли все закінчиться, — тихо сказала вона. — Але це не означає, що ми будемо звільнені від цього місця. Те, що ми намагаємося зробити, є частиною великого циклу. І якщо ми не завершимо його, ми залишимося тут назавжди.

 

Девід не міг зрозуміти, що вона мала на увазі, але він відчував, що її слова були важливими, що саме цей момент визначить їхнє майбутнє.

 

Тут, в цій темній печері, здавалося, що все було пов’язане. Кожен вибір, кожен крок — це ланка в ланцюгу, який не можна було розірвати. Він і Іларія були частиною цього процесу, частиною історії, яка розвивалася через століття.

 

Іларія глибоко вдихнула, її очі спалахнули знову. Вона підійшла до нього і, нарешті, прошепотіла:

 

— Цей вівтар — це лише початок. Тепер ми повинні вирішити, чи зможемо ми дійсно змінити все. Чи можемо ми зламати цей цикл?

 

Девід дивився на її обличчя. І хоча його серце билося з жахливим страхом, щось в його душі сказало йому: “Це не кінець”. Це було більше ніж просто ритуал. Це було щось, що можна зламати. Він мав це відчути. І він відчував. Це був їхній останній шанс.

 

Іларія зробила крок назад і простягнула руки, ніби чекаючи від нього відповіді. Він закрив очі і відчув, як холодний вітер розвиває його волосся, але разом з тим він відчував певну спокійність. Мабуть, цього моменту йому було так не вистачало.

 

— Я готовий, — сказав він, і його голос, хоч і звучав пошарпаним, але був рішучим. — Якщо ми не спробуємо, ми загинемо тут. Разом.

 

Іларія не відповіла словами. Її очі поглиблювались у його погляд, і вони знову стали частиною цього місця. Вона стояла перед ним, мов молода богиня, готова зустріти свою долю, готова до того, що прийде. Її рука здригнулась і торкнулася його грудей, серце його забилося в такт з її рухами.

 

Тоді все навколо них почало рухатися.

 

Повітря стало важким, і камінь під їхніми ногами почав здаватися живим. Руїни, які здавалося, мали бути мертвими, тепер почали тремтіти, а сам вівтар почав світитися, наче давно забуте джерело потужної енергії. Статуї, що стояли по обидва боки, ожили, їхні очі спалахнули червоним, а тіні, що танцювали на стінах, стали видимими.

 

Девід відчув, як земля почала обертатися під його ногами, і темрява поглинала його, поглинала все навколо. Здавалося, ніби він потрапив до іншого світу, до місця, де не було ані часу, ані простору. Але він не мав страху. Тепер його серце билося швидше, але він знав, що вони не зможуть повернутися назад. Тепер вони разом мали пройти через це.

 

І це був тільки початок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍