IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 18. Тінь минулого

Девід і Іларія стояли перед вівтарем, який тепер почав випромінювати таку енергію, що її відчував кожен нерв у тілі. Темрява навколо них ставала все густішою, а сама земля під ногами трусилась. Статуї, що колись були непорушними, зараз почали рухатися, їхні очі спалахували червоним світлом, і здавалось, що вони спостерігають за кожним їхнім рухом. Ніби все це не було просто частиною ритуалу — це було щось більше, щось давнє й потужне, що відроджувалося.

 

— Що ми робимо? — Девід на мить замислився, коли на нього напала хвиля невизначеності. Він чув, як його серце б’ється швидше, а тінь минулого знову з’являється в його думках. Щось, що він давно намагався забути.

 

Іларія повільно повернулася до нього. Її очі світліли не тільки від рунического світла, а й від внутрішнього вогню. Вона була, мабуть, єдиною, хто розумів справжнє значення того, що відбувається тут і зараз.

 

— Це твій вибір, Девіде, — її голос був спокійний, але він здавався пронизливим, як лезо ножа. — Ти прийшов сюди, бо це твоя доля. І якщо ми не розірвемо ланцюг, ми залишимося тут назавжди. Все, що ми робили до цього, все, чого ми досягли, не має сенсу, якщо не завершимо це зараз.

 

В її словах було щось переконливе, і все ж Девід відчував незбагненний холод, що пронизував його душу. Він оглянув темні стіни навколо і знову відчув на собі тягар минулого. Це місце, ці статуї, цей вівтар — все це було пов’язане з його дитинством, з його родиною, з тим, що він так старанно намагався забути.

 

— Це все через мого діда, — прошепотів він, навіть не знаючи, чи звертається він до Іларії чи просто до себе. — Я все життя намагався забути ці страшні історії про нього, про те, як він став частиною цього проклятого місця.

 

Іларія подивилася на нього, її погляд був м’яким, але повним співчуття.

 

— Твій дід… Він був частиною цього всього, чи не так? — її питання звучало спокійно, але вона вже знала відповідь. Вона не питала, щоб дізнатися, а щоб нагадати йому про те, що він намагається уникнути.

 

Девід кивнув, його руки знову почали тремтіти. Він не міг забути, як дитина він часто чув від свого діда про це місце, про темні ритуали, про таємничі сили, що жили в цих стінах. Дід, який був глибоко закоханий у магію, часто говорив про потужні енергії, що можуть змінити світ, але в той же час принести і величезну руйнацію.

 

Він завжди застерігав його: “Не шукай цього місця, Девіде. Не шукай у темряві своїх коренів, бо це може забрати твою душу.”

 

Але було вже занадто пізно, щоб відмовитися від цього шляху. Руки Девіда стискали камінь, а перед очима проносилися спогади: старий маєток, його дід, який сидів за столом, розповідаючи моторошні історії про темні ритуали, про магію, про те, як деякі речі не можна зупинити. Як одна помилка може змінити все.

 

— Ми повинні завершити це, — його голос став твердим, і він дивився на Іларію. — Я не зможу вирватися від цього минулого, поки не розірву цей ланцюг. Все, що я колись чув від діда, все, що він зробив, це все нас веде сюди.

 

Іларія зробила кілька кроків до вівтаря і підняла руки, немов приймаючи це як свою долю.

 

— Ти правий, — сказала вона. — І хоча твій дід залишив тобі цю спадщину, саме ти можеш змінити її кінець. Цей цикл має закінчитися з нами. І ти знаєш, що ми маємо зробити.

 

Девід ступив до неї, і відчув, як магічна енергія вирує навколо. Це місце було як живий організм, що спостерігав за ними і, здавалося, вже чекав на їхні дії. Камінь під ногами віддавав дивне тепло, а вітри, які раніше здавались мертвими, зараз завили, як настання бурі.

 

Іларія почала вимовляти древні слова, і кожен її рух став все більш ритмічним, немов вона входила в транс. Слова були стародавніми, важкими, як прокляття, що на століття зв’язувало цей світ з іншими вимірами. Девід, відчуваючи кожен порив вітру, що пронизував його шкіру, зрозумів, що це було більше, ніж просто ритуал. Це було поєднання темної магії, родинного спадку і сили, що визрівала століттями.

 

— Що ми маємо зробити? — запитав він, коли світло стало яскравішим, а звуки, які він чутно чув у тілі, стали надзвичайно сильними.

 

Іларія повернулася до нього, і її очі знову стали темними і порожніми, як безодня. Вона не відповіла, лише кивнула в бік вівтаря, що почав тремтіти від енергії, що витікала з нього. Девід відчув, що тепер його доля була пов’язана з цим місцем — неможливо було відступити.

 

Цей момент був останнім шансом для нього і для Іларії. Вибір, який вони зроблять тут і зараз, визначить їхнє майбутнє, їхні шанси на свободу чи на нескінченну темряву.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍