IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 19. Загроза, що приходить з тіні

Темрява, що огортала їх, ставала все гуще. Протягом останніх годин, кожен крок у цьому місці здавався кінцем їхнього шляху. Іларія і Девід стояли перед вівтарем, але тепер не самі. Вони відчули присутність, яку не могли ігнорувати. Хтось був поруч, але невидимий. Вітер у темряві змінював свою ритмічність, і це не могло не насторожити. Тієї миті відлунали кроки — повільні, але вперті.

 

— Ти це чуєш? — запитав Девід, його голос ледь чутно пробивався крізь туман і глуху темряву.

 

Іларія кивнула, її обличчя залишалося спокійним, але відчутно змінювалося. Вона теж чула ці кроки, і це було щось більше, ніж просто звук.

 

— Щось чи хтось наближається. Але це не звичайна людина, — відповіла вона.

 

Відлуння кроків ставало все чіткішим, і раптом з темряви з’явився силует. Високий чоловік у темному плащі, з капюшоном, що ховав його обличчя, наближався до них. Повітря навколо його постаті здавалось насиченим магією, важким і давлячим, немов він привів із собою якесь темне прокляття. З ним було двоє інших — жінка і чоловік, обидва з серйозними виразами на обличчях.

 

— Не кожен день зустрічаєш нас, — сказав чоловік, коли вони наблизились до вівтаря. Його голос був глухим і неприязним.

 

Девід відчув, як серце забилося швидше. Це не було випадкове явище — ці люди прийшли сюди з певною метою. Іларія уважно спостерігала за ними, на її обличчі не було страху, тільки холодна рішучість.

 

— Ви хто? — запитала Іларія, її голос не видавав ні подиву, ні тривоги.

 

— Ми — ті, хто має завершити те, що ви почали, — відповів незнайомець, злегка нахиливши голову. — Цей ритуал належить нам. Ви порушили наші плани, але тепер ми заберемо все назад.

 

У темряві навколо з’явилися нові силуети, і невидимі очі почали спостерігати за ними з глибини темряви. Троє людей стали на їхньому шляху, немов замкнувши їх у пастці. Вони не були звичайними людьми — їхні очі світлились червоним, а з їхніх тіл виходила енергія, що нагадувала магічний вихор.

 

— Хто ви? — Девід не міг зупинити себе. Він знав, що їхня мета не може бути доброю.

 

— Це не має значення, — відповіла жінка з темними очима, що наче поглинали все навколо. — Ви втягли себе у гру, в якій всі ваші спроби будуть марними. Ми — ті, хто привів вас сюди, і ми — ті, хто забере те, що вам належить.

 

— Це не ваше місце! — Іларія зробила крок вперед, її очі запалали силою. — Ви не маєте права бути тут.

 

— Все на світі має своє право, — сказав чоловік, посміхаючись похмуро. — І ми маємо право завершити те, що ви почали. Мало хто може втручатися у наші плани і залишитися непошкодженим. Але ви, мабуть, не розумієте, в чому полягала ваша помилка.

 

Ці слова підігрівали внутрішню напругу. Девід відчув, як його серце пришвидшується, а темрява навколо стає нестерпно важкою. Ці незнайомці, ці люди, що мали темні погляди і випромінювали магію, були чимось більшим, ніж просто вороги. Вони були частиною цього місця, частиною темної сили, яка тепер намагалася все знищити.

 

— Ви помиляєтесь, — сказала Іларія, її голос був спокійним, але в ньому звучала певна сила, що не могла бути ігнорована. — Ви намагаєтесь змусити нас підкоритись, але ви не зрозуміли головного. Це місце вже не ваше.

 

З кожним її словом навколо них витала енергія, що створювала зворотний рух, як шторм, що намагається відкинути назад будь-яку спробу вторгнення. Але незнайомці не здавались.

 

— Залиште це! — рвучко вигукнув один із них, чоловік з гострими рисами обличчя, що блиснув поглядом, сповненим ненависті. — Якщо ви не підете зараз, ви не вийдете живими!

 

Девід відчував, як холод охоплює його тіло. Він спробував рухатись, але відчував, як магія тримала його на місці. Іларія стояла перед ним, її руки витягнуті, але вона не дозволяла собі рухатись уперед.

 

— Я не боюсь вас, — сказала вона, її голос звучав тихо, але він пронизував кожен куточок цієї темряви.

 

Несподівано з’явилися ще двоє — чоловік і жінка з темними тінями, що здіймалися з їхніх плечей. Вони крокували в їхньому напрямку, створюючи все більшу напругу навколо. Темрява, що витала в повітрі, поглинала все світло, перетворюючи його на незрозумілу субстанцію.

 

— Слухайте, — промовила Іларія, її голос змінився, ставши більш рішучим. — Ви все одно програєте.

 

З цих слів на обличчях незнайомців відбилася ознака певної нерішучості. Вони не очікували такого опору, але це була лише миттєва слабкість. Всі троє знову наблизились до вівтаря, і темна енергія, що оточувала їх, поглинала все навколо.

 

Девід відчув, як магія цього місця перетікає від одного до іншого. Він не міг залишити Іларію. Він не міг покинути її в такій боротьбі. Вони не могли програти.

Темрява, що огортала їх, ставала все густішою. У кожному кроці звучала мелодія небезпеки, а повітря ставало все важчим, немов сама атмосфера втягувала їх у бездонну прірву. Девід і Іларія стояли перед вівтарем, де нещодавно відбулася битва між ними та темними силами, що намагалися зупинити їхній шлях. Тепер перед ними стояли нові постаті, ті, хто був сильніший і темніший, ніж будь-хто з тих, з ким вони стикались раніше.

 

Невідомий чоловік у темному плащі зняв капюшон, і його обличчя виявилося несподівано знайомим. Ті самі риси, які можна було побачити у відображенні старих портретів, що висіли в покоях маєтку Девіда. Це був Віктор — той, кого він давно вважав загиблим. Чоловік, чия смерть віддалялася від нього в часових пастках, тепер стояв перед ним у живому вигляді, похмурий і невидимий для простих людей.

 

— Ви… Ви живий? — запитав Девід, його голос видавав шок і сплутаність. Віктор був однією з тих фігур, чия смерть назавжди змінила хід подій у маєтку, і тепер ця людина повернулася, забираючи частину його розуміння світу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍