IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 15. Тіні минулого

Темрява, що облягала їх, була не просто фізичною — вона була глибинною, існуючою в кожному куточку свідомості. Девід стояв там, усвідомлюючи, що кожен його рух може мати наслідки, які змінять не тільки його, але й Іларію. Її тінь тепер була всюди, і не було більше меж між ними.

 

Вони пройшли через портал, що вів у темну кімнату, де стіни здавалися живими, пульсуючими. Кожен крок лунав глухо, відлунюючи в пустоті, що була навколо. Девід відчував, як страх стискає його груди, і хоча він прагнув зрозуміти, що саме тут відбувається, щось всередині підказувало йому, що це місце набагато старше і темніше за все, що він міг уявити.

 

— Це місце… — Іларія вимовила слова так тихо, що його слух звірявся, намагаючись почути її голос через тягучу темряву. — Тут починається все. І тут закінчиться.

 

Девід подивився на неї. Її погляд був порожнім, мов бездушна порожнеча, що ховається у глибині її очей. Вона була не така, як раніше. Вона була віддалена, занурена в себе, у своє минуле, у свої демони.

 

— Що ти маєш на увазі? — запитав він, намагаючись знайти хоч якісь відповіді в темряві її слів.

 

Іларія знову глянула на нього, але тепер її очі відображали щось більше, ніж просто відчай. В них було щось, що нагадувало про загублену надію, про ту, що давно покинула цей світ.

 

— Кожен крок, кожен вибір, який ти зробив, не випадковий. Ми не тут випадково, Девіде. Це місце було створене для нас. Для тебе і для мене.

 

Слова її звучали як пророкування, як закляття, яке вже не можна було змінити. І хоча його серце билося швидше від страху, Девід не міг перестати слідкувати за нею, бо щось невидиме приваблювало його до неї.

 

— Ти маєш на увазі… що все це вже сталося? — запитав він, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

 

Іларія не відповіла одразу. Вона знову повернулася до темряви перед ними, мовчки обираючи наступний крок. Потім, здавалося, у її погляді спалахнула якась думка, і вона заговорила знову.

 

— Це не просто прокляття. Це спогади. Тут ми переживаємо наші минулі життя. Всі наші помилки, наші бажання… все, що ми ховали від себе, повертається.

 

Іларія зробила крок вперед, і в той момент темрява почала рухатися. Стіни, що здавались нерухомими, почали змінюватися. Вони виглядали тепер як старі двері, які повільно відчинялися, відкриваючи перед ними нові простори.

 

Девід зробив крок і відчув, як його ноги поглинає темна сила цього місця. Йому здавалося, що він ступає в глибоке болото, де його рухи стають важкими, а його думки переплітаються з тим, що відбувається навколо.

 

— Це місце, — продовжила Іларія, її голос тепер був спокійним, але в ньому відчувався холодний відгомін якогось стародавнього знання, яке вона тримала в собі. — Це місце розриву. Між тим, що ми були, і тим, ким ми стали.

 

Девід почув її слова, але не міг зрозуміти, що саме вони означають. Він поглянув на неї, і її постать, що танула в темряві, виглядала наче частина цього місця, неотдільна, нерозривна. Вона була одночасно частиною його життя і частиною цього древнього прокляття.

 

— Ти готовий побачити це? — запитала вона, не обертаючись до нього. Її голос був таким тихим, майже невиразним, але Девід відчував, що питання не має відповіді.

 

Він зупинився на мить, обдумуючи її слова, і знову відчув, як його серце все більше стискається від внутрішнього болю. Що саме він мав побачити? Що це за минуле, яке вони мають пережити знову? Чому вони не можуть просто залишити це позаду?

 

Невдовзі темрява перед ними розійшлася, відкриваючи невеликий простір. Це була кімната, оброблена каменем, який був покритий зарослими символами та знаками. І в центрі цієї кімнати стояло щось величезне. Щось, що виглядало так, ніби було виведено з самого серця темряви.

 

Це була статуя, майже людської величини, але з невиразними рисами обличчя. Вона виглядала, як обличчя, що розчинилося в часі, зливаючись з темрявою навколо. Між її руками був великий камінь, і Девід відчув, як його серце стискається, коли погляд упав на це. Щось у тому камені виглядало знайомим. Це був камінь, на якому він бачив колись таємничі знаки. Знаки, що вели до цього місця.

 

Іларія повільно наблизилася до статуї, її руки стиснулися на рукоятці темного каменя, і коли вона зробила ще один крок, щось відбулося.

 

Камінь почав світитися мертвим, холодним світлом, і перед ними розгорнулася темна прірва. Це була не просто прірва, а портал — портал до минулого, до того, що вони повинні були пережити знову.

 

Девід не мав часу відповісти. Всі його думки змішалися в хаосі, і коли він підняв очі, то побачив, як Іларія вже стоїть на іншому боці цього порталу, дивлячись на нього з поглядом, що вже не був людським.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍