IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 14. Проклятий вибір

Світ був ніби розділений. Іларія і Девід стояли на порозі того, що колись було далеким страхом, але тепер перетворилося на невідворотну реальність. Щось почало змінюватися в їхніх серцях. Якби хтось спитав, що вони відчувають зараз, вони, мабуть, не змогли б відповісти. Це була не просто тривога або страх. Це був біль, що проникав в кожну клітину, кожен порух їхнього тіла.

 

Темрява ставала все гуще. Вона стисла їх, як обруч, перешкоджаючи диханню, порушуючи навіть найменші рухи. Але це була не тільки фізична темрява. Це була темрява їхніх душ, темрява, яка все більше впливала на їхні думки, почуття і сприйняття. Те, що здавалося просто прокляттям, тепер виглядало як суд, що мав вирішити, чи залишаться вони живими, чи стануть частиною цього місця назавжди.

 

Іларія знову зробила крок вперед, і її силует поглинала ще більша темрява. Щоразу, коли вона рухалася, здавалося, що сама реальність стає все менш стабільною. Печери, що колись здавалися міцними й незмінними, тепер здавалося, були частиною цього хаосу, частиною чогось, що стало незворотнім. Кожен звук тут здавався ехо чогось древнього і незбагненного.

 

Девід, ідучи за нею, відчував, як його серце поступово починає втрачати ритм. Він знову і знову думав про її погляд, про те, як її очі ставали все більш безжальними, як темні шрами на її шкірі ставали символами тієї магії, яку вона носила в собі. Він не міг зрозуміти, що сталося з Іларією. Якимось чином, з кожним кроком вона ставала менш людиною і більше чимось, що належало цьому місцю.

 

— Іларіє, куди ми йдемо? — запитав він, хоча в серці вже відчував, що відповіді не буде.

 

Іларія зупинилася, але не обернулася до нього. Вона стояла, як статуя, не рухаючи навіть пальцями. Здавалося, що весь її вигляд був частиною цього місця, ніби вона була створена саме для цього темного світу.

 

— Ми наближаємося до кінця, — її голос прозвучав таким чужим, що Девід не впізнав у ньому жодного знайомого тону. — Кожен з нас має прийняти своє місце. І кожен з нас має зробити вибір.

 

— Який вибір? — запитав він, хоча вже й сам розумів, що ці слова були лише частиною тієї стародавньої гри, в яку вони потрапили.

 

Іларія повернулася до нього, і її очі знову стали темними, як бездонна прірва. Вони більше не виглядали живими. Вони були порожніми, холодними, немов дві чорні діри, що поглинали все навколо.

 

— Ти повинен вибрати, — вона мовила це, ніби це було абсолютно очевидним. — Ти вже зробив свій вибір, коли прийшов сюди. Тепер лише з’ясуємо, чого ти справді хочеш.

 

Девід відчував, як його серце знову стиснулося. Це було не просто питання вибору. Це було питання того, чи зможуть вони вийти живими з цього місця, чи залишаться частиною його темряви, як усі попередні, хто колись потрапив сюди.

 

— Що я повинен вибрати? — запитав він знову, цього разу з почуттям безвиході, що дедалі більше охоплювало його.

 

Іларія не відповіла. Вона просто простягнула руку в напрямку темної арки, що з’явилася перед ними. Це була не просто арка — це був портал, який виводив до чогось набагато більшего, ніж те, що було перед ними. Це був шлях до серця цього місця.

 

— Підійди, — її слова були вимовлені тихо, але з якимось невидимим натиском. — Ти готовий.

 

Девід зробив крок вперед. Здавалося, що самі стіни цього місця починають змінюватися, стають м’якшими, як рідина, що починає обтікати його тіло. Весь простір навколо був сповнений магією, яку важко було зрозуміти. І він відчував, як його душа поволі впливає на те, що було навколо.

 

Нарешті він опинився біля арки. Кожен крок до неї здавався більшим і важчим. Іларія вже стояла за межами арки, чекаючи його.

 

— Вибір зроблено, — сказала вона, і її голос звучав тепер не зламано, а спокійно, немов вона була готова до того, що повинно було статися.

 

Девід зробив останній крок. І в ту ж мить темрява, що наповнювала все навколо, поглинула їх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍