IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 13. Серце темряви

Темрява поглинала їх. Девід відчував, як його ноги ковзають по слизькому підлозі, а серце билося в грудях так, що йому було важко дихати. Кожен крок викликав дзвін у голові, ніби це не їхні ноги ступали, а щось інше, щось темне і чужде, що намагається забрати їх у глибину. Стеля здавалася все нижчою, і кожна її тріщина випромінювала зловісне світло.

 

Іларія йшла попереду, мов тінь, не обертаючись, не зупиняючись. Її тінь ковзала по стінах, і її рухи були настільки плавними, що здавалося, ніби вона була частиною цього темного світу, його істотою, а не людиною.

 

“Чому ми досі тут?” — думав Девід. Він відчував, як його серце стискається в грудях. Він не міг зрозуміти, чому Іларія не зупиняється, чому вона не бере його за руку і не виводить із цього місця. Він знав, що вони все ближче до того, що чекає на них в центрі цього кошмару. Що більше вони наближались до того місця, тим більший біль і страх охоплювали його.

 

Знову стояла мертва тиша. Все, що вони чули — це їхні власні кроки, які відбивалися в пустоті. Але коли їхні ноги ступили на останній ступінь, світ навколо них змінився. Спершу це була лише тінь, що лягла на їхні обличчя, але потім стало ясно, що це не просто темрява. Це була стіна з тіней, що відокремлювала їх від чогось набагато більшого, набагато страшнішого.

 

Іларія обернулася до Девіда, і її очі були порожніми, темними, як бездонні прірви. В її погляді було все — сум, біль і розчарування, що вони не змогли уникнути цієї долі.

 

— Ми наближаємося до того, що залишилося після всього, що сталося, — сказала вона, її голос був тихим і важким. — Те, що ми шукаємо, вже не так важливе, як ми самі.

 

— Що ти маєш на увазі? — запитав Девід, хоча вже і так відчував, що щось не так. Щось велике і страшне вже підкрадається до них. Він бачив, як темна енергія оповиває їх, як наче весь цей світ починає занурюватись у ще більшу безодню.

 

— Я не можу сказати, — відповіла Іларія, і її голос став твердим, як камінь. — Це те, що ми мусимо пережити, і це те, що змінить нас назавжди.

 

Вона не додала більше слів. Лише зробила крок вперед, до темної стіни. І це був момент, коли він зрозумів — вони не просто йшли, вони рухались до кінця чогось великого, чого не могли змінити, бо вже стали частиною цього місця.

 

Девід взяв глибокий подих, намагаючись зібрати свої думки. Його руки тремтіли, а серце ледь витримувало цю напругу. Ще один крок — і вони не могли повернутись.

 

І ось, коли вони наблизилися до стіни з тіней, все навколо затремтіло. Земля під ногами почала зсуватися, і великий шум заповнив простір. Темрява почала рухатись, і вони відчули, як чиясь присутність стала набагато сильнішою. Це було не просто відчуття — це був реальний страх, що сковував їхні тіла.

 

Тінь перед ними почала повільно розчинятися, і за нею відкрився прохід, схожий на стародавні руїни, покриті пилом і кров’ю. Це було місце, де все починалось і де все мало завершитись.

 

Девід стиснув кулаки, готуючись до того, що неможливо передбачити. Вони були на межі. На межі розуміння, на межі того, що залишилось за ці роки, на межі того, що їх чекає.

 

Іларія була вже в темряві, її постать зникала за рогом. І Девід зрозумів, що саме ця тінь і є тим, що їм судилося зустріти.

 

— Я йду за тобою, — сказав він, хоча йому було важко вимовити ці слова. Але він не міг зупинитись. Він мусив слідувати за нею, бо не було вже іншого шляху.

 

Темрява знову поглинула їх. І разом з нею вони ступили на шлях, що вів до кінця, до того, що мало змінити їхні долі назавжди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍