Олександр Гребьонкін - Сонати кохання, Олександр Гребьонкін

За цими розмовами застала їх холодна ранкова зоря.

***

Але зупинити хворобу виявилося вже не під силу. Антон схуд, обличчя пожовтіло, щоки ввалилися. Якось уночі він встав і пішов на кухню. Потім почувся звук падіння великого тіла. Мама викликала швидку. Лікарі діагностували виразку дванадцятипалої кишки. Потрібна була термінова операція, інакше хворий міг померти…

…Антона вдалося врятувати. Понад місяць він провів у лікарні, куди Таня носила передачі.

Після виписки вона його не впізнала. Він увійшов до кімнати – високий, худий. Зголивши бороду, він помолодшав років на десять. Тримався він добре, стійко чинячи опір темним силам, які намагалися його забрати. Він ніби пройшов крізь кола пекла, тільки Вергілія, як провідника, з ним не було.

4.

У ті напружені для неї місяці Таня ніби народилася наново.

  Вона ніби знайшла крила, які колись втратила.

До весни Антон уже міцно встав на ноги. І чарівно бурхливий, сяючий, промитий дощем, пропахлий молодим листям і білим бузком травень розкрив його почуття. Антон почав розуміти, яке значення для нього має цей скарб, ця дівчина, яка так зворушливо піклувалася про нього. Для нього вона ще залишалася дівчиною -  дивовижною і незвичайною у своїй добрій наївності. У ній жила одвічна чистота, побачена ним ще в перші дні знайомства і не втрачена в наступні роки. Він бачив її воскресіння і всіляко підтримував його, намагався бути для неї приємним та вдячним.

  У світлі травневі дні вони частіше залишали дім і бродили по доріжках парку, білим, від пелюстків цвіту, що сипався з кучерявих яблунь. Птахи дзвеніли сріблястими голосами. В сліпуче синьому небі пливли рум'яні рожеві хмари. Над яблуневим квітом гули оксамитові джмелі.

В неділю вони потрапили під дзвінку, як салют, молоду грозу. Грім перекидався в небі, гострі спиці блискавок пронизували зелений морок.

Під веселий дзвін кришталевого дощу вони бігли до альтанки. Дощ барабанив по даху і там, у альтанці, він обійняв її, і вони дивилися на смугасту стіну зливи. Вийшло сонце, і косі струмені дощу запалали золотом, падаючи в парк, що дихав свіжістю, над яким зігнулася блискуча веселка. Гуляючи свіжим містом, вони помічали лише прекрасне і добре й дивувалися злому і грубому. Вони ніяк не могли зрозуміти, чому люди не відчувають щастя так само як і вони.

Увечері, коли вони сиділи на балконі, тісно притиснувшись один до одного і просто розмовляли, Таня спитала про це Антона.

Він сказав:

- Згадую один вислів Дюма. Здається, у «Графі Монте-Крісто». Він писав, що тільки той зрозуміє справжнє щастя, коли до цього зазнає справжнього нещастя. Я думаю, часто люди не знають, що вони по-своєму щасливі, не помічають цього. У них нема з чим порівнювати.

- Можливо, так, - сказала Таня. - Я теж раніше про це не думала. Адже щастя поряд! Варто простягнути руку, зробити людині щось приємне, сказати хоча б слово, і обличчя його осяє щасливою усмішкою.

- Але ще не всі люди розуміють, що коли вони зустрічають щастя, то вічно воно тривати не може. Неможливо прожити життя в одному захопленому стані.

- Так думаєш?

Таня, тяжко зітхнувши, притулилася до Антона, він дужче охопив її рукою.

- Не хотілося б цього!

- Дай боже цього уникнути. Гаразд, не будемо про сумне. Дивись, небо вже прикрасилося зірками!

Таня стрепенулась.

- А ти знаєш, якщо придивитись, кожна з них світить своїм кольором, є бузкові, зелені, холодні, білі, є червоні, є жовті.

Антон усміхнувся і провів рукою по її гладкому, м'якому волоссю.

- Ти в мене далекозора!

Вона посміхнулася.

- А ми разом з тобою разом житимемо?

Він уважно вдивився в її темні оксамитові очі.

- Я тебе не кину. Мені не вистачатиме тебе.

- І я тебе. А то я збожеволію. Тільки, Антоне…Адже ми вже досвідчені люди, які пережили деякі життєві труднощі. Я хочу серйозно спитати тебе. Чи не загубиться наша любов у щоденному рутинному бігу по колу, коли буде робота, робота, і ми забуватимемо про спільні радощі в житті, а то й будемо набридати один одному.

- Я думаю, що без вольових зусиль, якогось самонавіювання тут не обійтися. Щоб знести нагромадження труднощів, потрібно щоранку стверджувати себе в радості і готовності до всього важкого, потрібно робити установку – які б труднощі не були - бути стриманим, розумним, об'єктивним, логічним, добрим і сердечним. Так, іншого виходу я не бачу! Це справжнє геройство – вистояти в бурі днів…

З наближенням літа Таня запропонувала виїхати кудись відпочити, підкріпити здоров'я, змінити обстановку. Але путівки були дуже дорогими, а з грошима була вічна проблема.

Виручив один з небагатьох добрих знайомих Антона. На березі моря у нього стояла гарна дача – справжній будинок із мансардою. У це літо він збирався на відпочинок за кордон, тому запропонував Антону відвідати його дім:

– Я дам тобі ключі. Відпочинеш, поступово сили повернуться. Море тебе остаточно вилікує, ти вийдеш із творчої кризи. Самі наринуть теми, образи, повір мені. Там тихо, спокійно, нікого немає. Неподалік - маленьке селище. Слухай, ти ж колись плавав з аквалангом! У мене є човен, акваланг. Якщо хочеш – плавай! Заодно і за домом нагляд буде! Їдь, друже, це твій шанс!