Олександр Гребьонкін - Сонати кохання, Олександр Гребьонкін

Температура трималася, як і раніше, він був ще занадто слабкий, майже не вставав. У найскладніші нічні години, коли зовсім було погано, Таня чергувала біля його ліжка, клала йому компреси на чоло, годувала порошками, мікстурами, пігулками і шепотіла: «Одужуй, одужуй, милий». Потім, напівсонна, бігла на уроки, а її змінювала мама, яка взяла відгули. Поведінка доньки, її енергія, сміливість справили на неї незабутнє враження, а до Антона вона поки що відчувала лише співчуття, як до хворого, не знаючи його ще як людину.

Таня приходила з роботи без задніх ніг, навантажена продуктами, ліками, спала кілька годин і знову йшла до Антона. І знову проходила ніч, з неспокійним сном, з безмовними розмовами душею. Таня була невтомна, бо кохання рухало нею.

Антон, прийшовши до тями, категорично забороняв довго сидіти з ним. Він не раз казав, що не хоче обтяжувати їхню родину і скоро піде, а потім якось відплатить за їхню доброту, але Таня й чути не хотіла – він буде вільний лише тоді, коли буде здоровий.

Якось уночі він спитав Таню:

– Навіщо ти це зробила?

- Тому що мені було шкода тебе. Тому що я дуже ціную тебе, - говорила Таня, і кришталевим горошком сипалися сльози з її очей.

Він брав її руки, гладив їх і дивився на неї крижаними очима.

- Господи, за що ти мене нагородив такою любов'ю. Дякую тобі, господи…

І він цілував натільний хрестик.

Він гладив її руки, цілуючи їх і казав:

- Милі, невтомні трудівниці, скільки добра вони зробили. Богом створені ці пальчики, які я так люблю. Господи, до чого ж ти гарна, Таня. Ти ангел, що спустився з небес!

Після таких слів Таня, окрилена, з потроєними силами, йшла на заняття. Вона вірила і водночас не вірила у своє щастя! Все під її руками розцвітало, все ставало чарівним.

***

Якось уночі, вже сидячи на ліжку, Антон розповів Тані про свої прикрощі та біди. Розповів про ганебне судилище, яке влаштували над ним, художником, звинувативши його у безглуздих злочинах. Як приписували і дармоїдство, і спекуляцію і, навіть, розбещення молоді. Як він намагався чинити опір, доводячи свою правоту, але його не слухали, над ним знущалися. Як його везли до в'язниці у вагоні, розрахованому на сімох людей, але куди увігнали тринадцять. Як він не міг заснути дві доби через істеричні крики блатних ( що вимагали чаю) та від холоду, бо у вагоні не було шибок. Як вони їхали поїздом у невідомість, припавши до ґрат, і репетували як звірі, а люди кидалися геть від цього поїзда…

Коли поїзд прибув до Солікамська, тут на них уже чекали «воронки». Завантажили, наче худобу, та кудись повезли, ніхто їм нічого не пояснював, а питати було ризиковано. Виявляється, привезли їх у «Лебідь» («дуже несподівана назва для в'язниці!»). Солдати підганяли їх матірними криками.

«Тільки впадеш випадково, або від втоми, тут же кричать і б'ють прикладами та палицями. Ледве встигаєш ухилятися від ударів. Прямо фашисти якісь! Забігаємо в будівлю, а тут прапорщик - руки за спину і ногою в живіт. І все це - під звуки музики з репродуктора. Перевдягалися в їхнє, тюремне та пішли до харчового блоку. Звичайна каша після довгого голодування здавалася дуже смачною… Що було далі? Потім багато працювали. Замість восьми годин - по десять, а то й більше. Особистого часу було мало. Якщо траплявся вихідний у неділю – то це було щастям!»

Антон у вільний час віддав перевагу книжкам, хоча, для загальної розминки, міг і м'яч на полі поганяти.

Дуже рятувало й те, що малювати вмів. Тому, оформляти наочну агітацію йому довелося багато. Постери  малювати не вмів, але згадував агітаційне мистецтво «Вікон Росту», яке було ще в революційні часи.  Це знадобилося!. Усі на роботі, а він букви пише, фігури людей малює – начальству терміново плакат потрібен!

«Усього не розповіси, та й згадувати важко. Але, знаєш, що цікаво. Осмислюєш і починаєш більше цінувати життя! Дружбу цінуєш, не звертаєш уваги на дріб'язки».

Людина до всього звикає. За хорошу роботу і, в цілому, зразкову поведінку  його було достроково звільнено. Якийсь час жив у родичів, але, відчувши, що його перебування там є тягарем для них, повернувся сюди. Подобаються йому ці місця, тут минули найкращі роки, тут було творче піднесення. Коли приїхав виявилося, що друзі щезли, розсіялися по світу. Крім того, стара запущена хвороба дала про себе знати.

Закінчив Антон свою розповідь такими словами:

- Одного я не розумів - звідки стільки жорстокості та зла, первісного та страшного зла з'являється у людини до людини. І це стає буденним, звичайним. Навколо одна звірина злість! Та невже ж ми й справді – бездумні тварини і в нас згасла божа іскра? Адже з жорстокістю ми стикаємося не лише у в'язниці! Скрізь – на вулицях, у стовпотворінні біля магазинів, у темних підворіттях і навіть серед урядовців та депутатів. Адже навіть найстрашніший, закоренілий грішник, який, безумовно, має бути покараний по заслугам, гідний суворого, але все ж таки не скотського до себе ставлення. Адже жорстокість більше властива звірові, а людина повинна відрізнятися від звіра своїм розумом, милосердям, любов'ю до ближнього. Згадай, що проповідували всі релігії світу. Гуманістичні ідеї пронизують творчість багатьох письменників, художників, музикантів. А жорстокість, надмірна жорстокість – вона може породити тільки жорстокість! Але не потрібно плутати жорстокість з жорсткістю. Ніхто не примушує бути добренькими до лиходія, таких теж чимало! Потрібно бути жорсткими, суворими, але при цьому людяними!