Олександр Гребьонкін - Сонати кохання, Олександр Гребьонкін

І бабуся махнула рукою в глиб двору, де темніла якась будівля.

Це був зовсім маленький домик з черепичним дахом. Таня з хвилюванням постукала в віконце, що слабо горіло.

У голові роїлися думки: «Як він зустріне? Він не хотів мене бачити, забороняв шукати його».

Відповіді не було. Таня довго стукала у вікно й у двері, думаючи, чи не помилилася стара, спрямовуючи її сюди. Вона вже хотіла було йти до неї за порадою, але штовхнула важкі двері, і ті повільно відчинилися. У маленьких сінях Таня натрапила на табуретку, на якій стояло відро з водою, наступила на якесь взуття. Вона постукала в наступні двері і відразу ж боязко відчинила їх. У кімнаті пахло електрикою, свічкою, вогкістю, глиною та мишами. Гризуни мабуть водилися в маленькій шафці, що покосилася від часу, дверцята якої були відчинені. На столику стояла гірка посуду, у каструлі без кришки плавала якась їжа. Тут же була висипана картопля, у банці стояли ложка, виделка, розкладний кишеньковий ножик, градусник. На краєчку столу виднілися пляшечки з ліками та розірвані пачки таблеток, купа запорошених книг. Увесь цей миттєво охоплений її очима простір тьмяно освітлювала настільна лампа, поряд з якою на підставці стояв знайомий Тані портрет жінки. Кімната здавалася сирою та холодною. Зі щілин вікна тягнуло холодом, пічки не було, лише маленький електрокамін ледь обігрівав кімнату.

Спочатку Таня подумала, що в кімнаті нікого немає, і, лише придивившись, помітила у брунатному сутінку ліжко.

  На ліжку лежала людина, загорнута у щось темне. Вона не рухалася. Таня підійшла ближче, упізнавши Антона, почала кликати його, говорити з ним, але він тільки-но подивився на неї невидющими очима і щось прошепотів.

Вона посунула лампу. Обличчя Антона було в липкому поту, чоло було гаряче, як піч. Він щось казав, але вона не розібрала слів. Зрозуміло було тільки, що він не впізнавав її і приймав за лікаря.

«Він так може померти, – тривожно подумала Таня. – «Хіба можна жити у такій обстановці! Не за горами зима, він тут просто замерзне й помре».

Таня заметушилась, знайшла рушник, витерла йому лоба й лице, почала перебирати ліки, плутаючись у складних назвах.

«Стоп!» - сказала вона собі. - «Треба приймати серйозне рішення!».

Таня кинулася геть із хатини, довго стукала в бабині двері, не звертаючи уваги на шалений гавкіт собаки.

- Що ж ви тут сидите, а у вас там людина вмирає! – приголомшила вона стару жінку.

- Та ти що, люба! – перехрестилася жінка. – Господь з тобою, хіба ж я знала!

- Живете тут, тільки про себе й думаєте! Скільки він винен вам за квартиру?

І вийнявши гаманець, віддала всі гроші, які мала.

– Це вам як завдаток! Решту привезу пізніше! Чекайте на сьогодні, обов'язково сьогодні!

  І Таня метнулася з двору.

Вона швидко йшла провулками, забувши про кригу, темряву і собак. У грудях била крилами, рвалася назовні невидима тривога. Їй здавалося, що переповнений трамвай повзе дуже повільно, що час пливе безповоротно, а вона так нічого й не зробила.

Як вихор увірвалася Таня до свого дому.

Мирна мама, що сиділа в халаті з в'язанням у руках, вигукнула:

- Де ти ходиш? Вже так пізно. Я вечерю двічі гріла. Господи, розпатлана вся. На тобі ж лиця немає!

Але Таня дивилася на неї якимсь напівбожевільним, зупиненим поглядом.

Присіла поряд і раптом заговорила нервовим і зламаним голосом:

- Мамо, ради бога, вислухай мене уважно.

Мама підвелася здивовано:

- Що з тобою, Танюша? Щось трапилося?

- Так, трапилося… Мамо, ти любиш мене? Ти хочеш, щоб я була щаслива? Я тебе прошу, зроби для мене одну важливу справу, вона всього життя варта…

- Та що трапилося, говори швидше!

- Мамо, не хвилюйся, я у своєму розумі…. Мама, там, у холодному жахливому брудному домику, де повно щурів і тарганів, вмирає людина… Людина, яка мені дуже дорога. Мамо, він тяжко хворий. Грошей у нього на лікування немає, ні на що немає. Він потребує допомоги, мамо. Мамо, я, звичайно, розумію, що я зараз дивно виглядаю й говорю… Але я заявляю рішуче: колись, багато років тому, цей чоловік врятував мою честь, а може, навіть, життя! І ось тепер він сам потребує допомоги, як ніколи, і я нічим не можу йому допомогти. Тільки не відмовляй, мамо!

- Таню, що ти кажеш, який чоловік? Яку честь, коли він тебе врятував?

- Мамо, зараз не час пояснень, а час рішучих дій. Я обіцяю, що все поясню потім.

Мати тяжко зітхнула.

- Що я повинна робити?

- Треба їхати, мамо, будь ласка. Візьми всі гроші, які є. Потрібно взяти таксі та привезти його до нас додому, інакше він може загинути.

- Таня, - сказала почервоніла мама - ти мене на той світ спровадиш ...

- Мамо, треба поспішати…

***

Антон лежав у найтеплішій кімнаті. Таня вже привчила себе довгими ночами час від часу прокидатися, щоб дати ліки, вивчила його бліду, худу, але гарну голову з рубцем на щоці. Тієї божевільної ночі, коли вони з мамою дзвонили другу Антона, ловили таксі, везли Антона додому, викликали лікаря, Таня не забуде ніколи. Тепер йому вже краще. Через кілька днів він уже впізнавав Таню, і, на її велику радість, усміхався. З того, що сталося, як він тут опинився, він нічого не пам'ятав.