Олександр Гребьонкін - Сонати кохання, Олександр Гребьонкін

«Скільки ж йому зараз років... Коли ми зустрілися, мені було шістнадцять, а йому, здається, двадцять чотири – двадцять п’ять, адже він уже встиг побувати одруженим, закінчити інститут... Значить, він був приблизно років на вісім - дев’ять старший за мене. Якщо мені зараз двадцять п'ять, то йому має бути тридцять три – тридцять чотири. А виглядає він старше… Нещасний, ця в'язниця зовсім змучила його... Чого тільки йому не довелося пережити ... ».

Вона відклала книгу і вимкнула світло. Довго лежала в темряві, дивлячись на вогні, що мелькали через штори.

«Ну чому я так переживаю за нього?» - думала вона.

І раптом сама собі відповіла, відповідь буквально ринула з неї:

«Та тому, що я люблю його і люблю давно, я покохала його ще тоді, коли приходила в його дім і спостерігала за його роботою. І це почуття в мені було, воно було заховано десь у глибині душі, у серці... Лише тепер я усвідомила і зрозуміла це!

Вона розхвилювалася, підняла голову з подушки і вмостилася на ліжку. Серце грало від припливу почуттів.

«Як це добре! Він мій єдиний, тільки йому належить моє серце. Я так його люблю! Але чи любить він мене? Я подобаюся йому, я це відчуваю. Він говорив, що я красива.  Як це приємно! Але, чи потрібна я йому? Він казав, що не хоче вплутувати мене у своє життя. Але, чому вплутувати… Його життя –  це тепер й моє життя. Але мене він все таки, мабуть, не любить. Ох, не щастить мені в коханні! Але, принаймні, я йому подобаюсь. А тепер він один, зовсім один, він хворий. Ні, я повинна розшукати його і допомогти йому. Хоч якось його підтримати. Сам він не прийде, він гордий. Я мушу йому допомогти, зробити крок назустріч!»

Повна рішучості Таня підхопилася, увімкнувши настільну лампу, записала для пам'яті телефон 68-11-06.

Тієї ночі вона довго дивилася, як дощ махав своїми мокрими рукавами в скло, і заснула досить пізно.

***

Тиждень Таня чекала, що Антон усе ж таки передумає і з'явиться; може йому буде потрібна її допомога? Вона навмисне ходила тими місцями, де він бував, була біля старої його квартири, на тій зупинці, де зазвичай він сідав у трамвай, у кафетерії, навіть сходила до овочевої бази, сподіваючись зустріти його з роботи. Але Антон зник.

У середині другого тижня після їхньої знаменної зустрічі, Таня наважилася набрати номер телефону. Їй довелося докладно пояснювати, хто вона й навіщо дзвонить.

- Але він давно вже не живе тут, шановна мадемуазель, - казав чийсь підкреслено ввічливий голос. - Але він зволив попередити, що можуть зателефонувати. Вам потрібна допомога?

- Ні! - Таня розгубилася. – Мені треба лише побачити його. Ви не знаєте його нову адресу?

- Але він просив його не турбувати і взагалі – нікого не хотів бачити…

- Але мені дуже потрібно.

- Адреса його мені невідома.

Таня вибачилася і поклала слухавку.

Але через день вона знову набрала 68-11-06. Тепер вона вирішила бути більш наполегливою.

- І все-таки, де його квартира? Ви повинні мені сказати, це мені дуже потрібно.

- Мадемуазель, я вам нічого не винен.

– Будь ласка, я вас дуже прошу.

На тому кінці дроту зітхнули.

- Та не знаю я, слово честі.

- Ну, хоч приблизно, будь ласка!

- Ох, ви мене втомили. Зараз подумаю. Ну, коли ми востаннє бачилися з ним, то він говорив щось про кімнату десь на Яровій вулиці. Це біля Першотравневої, знаєте? Він живе у якоїсь бабусі. А де саме, мила і наполеглива мадемуазель, хоч убийте, не знаю!

- Ну і на тому спасибі.

- Якщо що потрібно, дзвоніть...

- Ні, ні, дякую.

Це було вже хоч щось.

Найближчий тиждень виявився вільнішим, і Таня вирушила блукати містом. Насилу відшукала Ярову вулицю. Вона справді розташовувалася на схилі яру, а сам яр, глибокий, як черево казкового чудовиська, був усипаний домиками із парканами та собаками. Ходити по вуличці було нелегко. Дув пронизливий вітер, під ногами хрумтів льодок, було слизько, морозець покусував щоки і щипав руки.

Таня ходила від будинку до будинку (часто, у супроводі гавкання собак) і питала, хто здавав чи здає квартиру, або кімнату. Двічі довелося йти на хибну адресу. І ось, коли вже спалахнули ранні жовті вогні, вона нарешті знайшла хату майже біля самого урвища. Постукала, посмикала хвіртку, увійшла. Біля будки біснувалася, шалено гавкаючи, руда дворняжка.

На гавкіт вийшла стара жінка.

- Не бійся проходь, - сказала вона байдуже й глухо. - Та замовкни, ти, кістка тобі в горло! - крикнула вона на собаку.

- У вас мешкає Антон Іванович Терехов?

- Хто? Не чую.

- Антон… Ну такий блідий, худий мужчина, з бородою...

- А, квартирант? Ну, є такий жилець.

У Тані відлягло від серця.

- А де він?

- А він у флігелі ... Живе і грошей ніяк не платить. Може, ти вмовиш його, люба, - заторохтіла стара. – Іди прямо по доріжці.