Олександр Гребьонкін - Сонати кохання, Олександр Гребьонкін

- Бог ти мій, як ми живемо! Усім так тяжко. У країні … таке твориться!

- Ви працюєте? – запитав Антон.

- Вчителем.

– Закінчили університет?

- Так. Філологічний факультет.

– Вітаю. Це дуже, дуже добре, порадували. Таню, ви молодець!

- Добре – то добре, а із зарплатою тугувато. Може, доведеться підшукувати щось інше…

  - Таню, де б ви в майбутньому не працювали, той запас знань, культури, отриманий вами в університеті, стане в пригоді на все життя. Головне - поповнювати його, не запускати, не занурюватися в цю сіру безодню життя. А я, схоже, в неї ризикую упасти.

- Чому, Антоне? Як же це?... Адже я завжди знала вас таким розумним, енергійним та сильним!

- Так, можливо, колись я і був таким, - сказав Антон. -  Але, потім саме життя підірвало це в мені. Зізнаюся, Таня, були навіть напади розпачу, бажання покінчити рахунки з життям. Та вчасно схаменувся, вирвався з цієї прірви. (Він тяжко зітхнув). Все це дурниці! Життя — боротьба. До кращого світу я завжди встигну прийти, я ще в цьому грішному світі нічого не зробив.

- Ой, Антоне, все ви точно кажете…. І в мене теж було море подібних думок, та Бог спас…

- Таню, я відчуваю, що й у вас якась гіркота... У вас щось зламалося в особистому житті?

- Так, все складно .... Відразу так і не розповіси.

- Я розумію.

- Просто зустріла одну людину, повірила йому. А він обдурив мене, гірко насміхався з мене.

- Ось як…

- Та й не склалося у нас, не лежала у мене до нього душа й тіло… Ось і лишилась я одна. Дітей у нас не було. Живу ось так, по-старому, мамі допомагаю. Лише робота й рятує. Батько помер – ще одна травма… А на душі (вона посміхнулася) суцільні сутінки… Ось так! Та що ми все про сумне, про сумне!

- І справді, не варто піддаватися похмурому настрою. Це я ніяк не можу вибратися на тверду стежку. Все ризикую зірватися в прірву, чіпляюся за скелю, та тільки пальці ковзають, здирається шкіра. Ніяк не виберуся. Мало сили залишилося для опору.

— Але ж треба чинити опір, Антоне. Ви бліді, кашляєте. Перш за все вам потрібно відновити здоров'я, адже попереду - довга зима. Тому я прошу вас – лікуйтеся!

- Ой, Таню, та не турбуйтеся ви так про мене. У вас зараз своє життя, своїх турбот вистачає.

- Антоне, ну не можна так. Невже ми так відразу й попрощаємося з вами, розійдемося в різні боки і більше ніколи не побачимося. Нас і так мало в цьому житті, нам треба триматись один за одного!

- Дякую, Таню. Але я постараюся сам вирішити свої проблеми - видертися або згинути. А то боюся, що й сам впаду в прірву і вас за собою потягну.

Таня сказала гірко:

- І  відведете простягнуту руку допомоги?

Антон усміхнувся, лагідно взяв її руку і погладив:

- Занадто мала, слабка і вузька, та й до того ж дуже гарна ця рука. А мені вже, у разі невдачі, втрачати нема чого!

***

Того вечора вони розійшлися сумні й мовчазні, незважаючи на те, що Антон пробував жартувати.

Дощ скінчився, крізь похмурі хвилясті хмари просочувалося срібне холодне світло. Воно чітко вирізняло шрам на обличчі Антона і робило його ще бліднішим. Його трохи хитало.

- Ви йдете назавжди? Невже ми з вами так ось розійдемося і все? – стривожено запитала Таня.

- Поки що не бачу сенсу зустрічатися. У мене надто багато проблем, щоб ділити їх з вами.

– Знову ви про це. Який ви байдужий! Значить, стара дружба забута?

Антон не знайшовся, що сказати, і взяв її руку до своєї.

- Таню, ви дуже гарна. Ви добрий і чуйний друг. Але, я, як вам сказати.… Ну, загалом, я вважаю за краще йти своїм шляхом, який обрав… І цей шлях важкий, непідходящий для вас… А у вас попереду все життя. Навіщо вам зв'язувати його зі мною?

- Отже, ви йдете, ось так, у невідомість. Послухайте, ви ж хворі! Назвіть вашу адресу, де живете? Може, я чимось допоможу?

Але він уже йшов.

- Ні, ні, це вам не потрібно.

- Отже, ми ніколи не побачимось? – повторила схвильовано Таня.

- Не знаю. Втім, якщо вам потрібна буде якась допомога, телефонуйте 68-11-06. Це мій друг, він допоможе чим зможе. Щастя вам та удачі в житті!

Він нахилився, поцілував їй руку і зник у темному провулку.

Вдома Таня довго обмірковувала цю зустріч із Антоном. Вона дуже схвилювала її.

«Зрештою, хто він мені?» - раптом подумала вона. – «Просто давній знайомий. Якщо розібратися, то я й не знала його добре…Ну чомусь він навчив мене, чимось поділився колись зі мною. Але це було сто років тому! Тепер я виросла, у мене склалося власне життя, а він став старшим, зовсім іншим. У нього своє нелегке життя, у мене своє».

Після вечері вона лягла з книжкою в ліжко, але їй не читалося. За вікном знову рівномірно сипав дощ. Вкотре вона перебирала подробиці зустрічі.