Олександр Гребьонкін - Сонати кохання, Олександр Гребьонкін

Вони сиділи й мовчали, дивлячись один на одного, ніби впізнаючи після довгих років.

- Таня… Тетяна… Це… ви? - першим промовив він.

- Антон?!

- Так. Значить все-таки впізнали мене?

- Впізнала! Здрастуйте!

- Вітаю! І я вас упізнав. Щоправда - не одразу.

Вулкан клекотів у її душі. Вона все ще ніяк не могла повірити, що це справді той самий Антон із її далекої юності. Вона розгубилася, не знаючи, що сказати.

– Ви давно повернулися? - видавила з себе.

— Та ось уже два тижні, як тут, — відповів він, посміхаючись і дивлячись їй в обличчя. – Бог ти мій, що робить з нами час!

– Я так змінилася?

- Ви стали ще красивішою, Таню, час пішов вам на користь. Стали такою імпозантною жінкою, зовсім дорослою. Я пам'ятав вас зовсім іншою.

- Невже…

- Ви знаєте, я дуже радий, що вас зустрів. Ви нагадали мені щось приємне, сколихнули душу. Згадалися минулі роки… Ех, якими ми були тоді!.. Можна потиснути вам руку?

Таня дала йому руку, все ще з деяким подивом дивлячись на нього, відкриваючи для себе його нового.

Він змінився. Похудав. Обличчя загострилося. Ліву щоку від рівня очей до рота просікав ледь помітний рубець. З'явилися зморшки, сивина... Одягнений просто - мабуть життя його й зараз гарненько тріпає.

- Антоне, ви змінилися. Звідки у вас цей шрам? - запитала Таня з болем у голосі.

- Звідти Таня, звідти. Якби ви знали, що мені довелося пережити… Але це довга, не дуже приємна історія, краще не згадувати… Але, головне, ви… Як ви живете?

- Я живу ... звичайно ..., які усі люди…Але, Антон ... Ви вже два тижні в місті і не зайшли ... Моя адреса не змінилася.

- Ах, Таню, як сказав один письменник: «Навіщо ж гнатися слідами того, що вже закінчено». Я, звичайно, пам'ятав про вас і хотів зайти, але…не наважився. Навіщо мені вторгатися у ваше життя? Зараз такий час - друзів забувають. У вас, мабуть, сім'я, чоловік, діти… Он скільки років минуло!

- Та ніякого чоловіка, я самотня! – майже вигукнула Таня. – А час зараз саме такий, коли треба триматися разом, допомагати один одному…

- Невже ви одна? Звідки таке чернецтво? Ви молода, вродлива.

- Не знайшла підходящої людини. Ну, загалом, це теж довга і не зовсім приємна історія. Хоча, звичайно, мої труднощі в жодне порівняння не йдуть з вашими. Я бачу, ви змучені.

Вона все ще тримала його руку в своїй руці і лише зараз про це згадала, відчувши мозолисту, порізану долоню і, зніяковівши, прибрала руку. А він раптово закашлявся, відвернувся до вікна, розкрив свій мокрий плащ, під яким був потертий костюм, вийняв хустинку, витер вологе обличчя та рот.

- Вибачте…

- Ви погано почуваєте себе?

- Та ось, захворів трохи.

- Та що ви…. Як шкода!

- Та ну її, цю хворобу!

- А чим ви зараз зайняті? Працюєте? Малюєте?

- Так, звичайно пишу, Таня, але мало, повільно... Душа якась спустошена, голова порожня ... Ідей немає, образів немає, краси немає! Віри немає, Таня, віри в життя та у щастя! Все, у що вірив – потоптано, забруднено й понівечено… Втім, що це я розжалівся та розклеївся… Не хочеться виливати на вас всі прикрощі відразу.

Він знову широко посміхнувся:

- Давайте краще згадаємо старі добрі часи.

- Антоне, ви зараз повторили те, що й у мене на душі.

- Невже і вас встигло потріпати життя?

- На жаль.

- Але ви така молода… А ось я… щось почав здавати позиції.

- Але й вам до старості теж далеко. Потрібно триматися. Як живете зараз? Дуже важко?

- Підробляю, де є можливість… Сьогодні на овочевій базі був, ящики збивав, тягав… Але хіба ж це робота?

- А живете там, де й раніше?

– Та де там! Квартиру давно відібрали… Тиждень жив у приятеля, але бачу, що заважаю, у нього велика родина, нема де жити. Він запропонував поселитеся у підвальчику, там у нього майстерня. Але, холодно там, застудився... Почав шукати… Врешті решт зняв у однієї літньої жінки флігель, зовсім маленький. Там і живу! … А ви, значить, незаміжня? Що, не знайшли гідного супутника життя?

- Не знайшла, – зітхнула Таня. – Зізнаюся, була заміжня, зараз розлучена… Ой, давайте вийдемо біля кав’ярні, поп'ємо чогось гарячого.

– Це ідея! - жваво погодився він.

***

Вони грілися в кав’ярні, то мовчки посміхалися один одному, підморгуючи, то поглядами задумливо блукали навкруги. Пахло смаженою кавою та смачними кремовими тістечками. Він їв акуратно, витираючи вуса хустинкою. Їй було цікаво дивитися, як дбайливо він їсть, немов у кіно. Іноді він відвертався та кашляв.

- Ви не ходили до лікарні?

– Ні. Втім… був один раз, коли температура піднялася. Який сенс? Ці ескулапи запідозрили щось недобре, агітували зробити аналізи. А я, якщо чесно, недолюблюю лікарні, особливо нинішні. Та й грошей на лікування нема.