Lugal - Мікориза, Lugal

- Це дуже погано, я давно примітив що квітками вони бачать і думають. Дай мені хвилину.

Він кидається до своєї ручної теліжки, із алхімічними запасами. До нього тягнеться швидкий мацак, але його пронизує й приковує до ґрунту кинутий Фокою сталевий спис. До Росколани дотягнулись декілька зелених відростків, і яро душать та скручують тіло войовниці, розриваючи зв’язки та потроху ламаючи кістки, і хутко близиться ще одна жароквітка менше, з попереднього поріддя. Альбіноска задихається, а у й без того не сильно корисних очах темнішає, тож вона прощається з життям. Ці думи розрубає помах Палакової шаблюки, відтявши мацакові пути. Потім, високочолий сармат підстрибує у повітря, відтягуючи на себе увагу квіток, а Фока занурюється у агресивне завивання коренів, наслідуючи нещодавно віднайдений сарматами дієвий трюк, та різким помахом перерубає всі вогняні стеблі. Ті завмирають, а з ними і кореневище з тернами.

Більша квітка, тим часом, перегорнула фургон і суне до загону, ніби величезний морський рачок. Пірр обливає його кінцівки якоюсь жижею, та підпалює її. Рожеве їдке мариво вкриває зелену плоть, і вона люто шипить. Квітки вигорають, закручуються у чорні перлини, і падають на землю. Потвора здригається, наче від болю, та завалюється. Тим не менш, вона все ще ворушиться, і потроху вертається до норми. Пірр б’є себе по голові, і кричить:

- Бляха, у нього ще всередині квітки приховані. Воно тепер сліпе, але я не знаю, як пробитися через сплав балагули.

Алхімік розгублено трясе колбою і помаранчевим варивом. До нього підскакує Палак, вихоплює, і біжить до смертоквітки. Перш хтось, встигає його зупинити чи навіть окликнути, кочівник підскакує до ворога, увертається від кількох сліпих помахів, і забирається по одному з мацаків всередину, із ножем в зубах та кресалом в руках. Серце войовниці стискається сильніше, ніж до того тіло, і вона затримує подих. Аж тут, підповзають ще декілька величезних квіток з нової породи, і нападають на її друзів. Роксолана трясе головою, до крові прикушує губу, і змушує себе сфокусуватися на знищенні ворога. Вона обертається до Фоки, і наказує:

- Поверни мені меча, бовдур!

Той зводить брови над переніссям, але киває, і підкорюється. Дукс відстібує тяжке лезо від широченної спини, та кидає його войовниці. Роксолана успішно його ловить, але падає під величезною вагою меча. Вона вкотре задається питанням, як же бідні кімерійці билися такими дринами без повідь, та не випадали з коней, але тут же гонить від себе невчасну думку. Вона підводиться, і насилу підносить клинок. Розгін віддається біллю у нозі та ребрах, але їй не вперше стримувати та ігнорувати біль. Альбіноска трошки пробігає, і втикає довжезний акінак у оточену товстими коренями внутрішню плоть жароцвіту. Рослина випростовується і завмирає, а через праву руку дівчини від меча лине тепло, та розосереджується по тілу, особливо пекуче приходиться на місцях нещодавніх ран. Тільки зараз войовниця пригадує про цілющі властивості костюму, і нарешті знов чомусь радіє. Вона відчуває небувалу силу й легкість у кінцівках, а лезо тепер видається їй легшим за пір’їнку.

Повіривши у легкість та швидкість власної перемоги, вона швидко підстрибує до наступного ворога. На власне здивування, замість подолання двох кроків, войовниця пролітає п’ятнадцять, та врізається у інший фургон, перегортаючи вже його. На жах дівчини, звідти виповзає смертоквітка, але її миттєво зжирає хижий жароцвіт. Підводячись, Роксолана розуміє, що хоч рани і загоїлись, але рухи даються їй насилу, а вага леза вертається у всій своїй непід’ємності. Палюча сила покинула костюм так же швидко, як і прибула.

Раптово, обпалений рослинний рачок здригається, і завалюється набік, харкаючись вогнем та димом із люкового отвору. Звідти вистрибує згорнутий в клубок Палак, обпалений з усіх боків. Він випростовується, та викидає на землю закручений спіраллю ріг із зіркового металу. Дівчина примічає на грудях друга величезний шмат знайомої плісняви, і сповнюється тривогою. Вона підводиться, і хоче до нього зрушити, але до неї підскакує Пірр, та вручає ріг. Він кричить на неї:

- Що б ти не хотіла робити, зараз самий час.

Дівчина бере важкий інструмент до рук, та киває. Вона забирається на ближній фургон, під’єднує ріг до сопілки, і заводить знайому пісню, заклик до наближення і заспокоєння. Раніше, вона полюбляла водити з жароцвітом хороводи і танцювати на весняне рівнодення. Посилена створеним за межами цього світу інструментом, мелодія сопілки лунає далеко, і розливається усією поляною. Навколишні квіти потроху піддаються спільному ритму коливань, і рухом нагадують їй танок пуху під гнітом сурового північного вітру. До того, невпинна, повсюдна агресія спиняється, і навіть зрячі піддаються цьому настрою, і тихенько хитаються, наче на вітру. Залишки людей користуються цією затримкою у відчайдушній боротьбі, та перегруповуються, готуються до бою, зводять барикади і оброблюють рани одне одного, чим лишилось. От тільки, найбільш віддалені паростки коливаються непевно, аж вириваються із чарів музики, та відповзають ще далі. Окружні ж кущі теж потроху скидають з себе сон, і навіювання.

Жах сковує груди дівчини і заважає їй дихати, але вона змушує легені стискатись, і видихати повітря у тужливу мелодію, аби виграти своїм друзям якомога більше часу. Вона помічає, як верблюд шалено щось малює на диптиху і роз’яснює кивками й плювками Пірру, а той майстерно ухиляється, і передає вказівки іншим сарматам. Кілька десятків живих троянців теж допомагають, і вже непогано спрацювались із кочівниками. До неї, на дах балагули забирається Палак, із обережно обрізаним по краях шматом плісняви у грудях, і трохи тужливою посмішкою.