Lugal - Мікориза, Lugal

- Направити потік?

- Ну взагалі, було б непогано.

Погодився захеканий Їржі, відбиваючись від невтомних тернистих ударів. Зліва, Агні не встигає ухилитися від різкого тичка, і з її ноги зриваються лати. Ще один удар миттєво приходиться туди ж, і роздирає плоть дівчини до кістки. Дихальний пристрій приглушує її сповнений болю викрик, і вона занурюється глибше у ряди сарматів. Шаманка хутко дістає з поясу маленький мішок з жовтуватим порошком, і посипає їм рану, від чого уражена плоть активно шипить та піниться. Потім, вона розбиває над раною тонку скляну колбу, і високий укрив з піни твердішає. На медоїда нападають з трьох сторін, і Роксолана зривається до нього, хоч і розуміє, що не встигає.

На щастя, поруч виявляється Баян, його акінак вправно відбивається від тернів, та навіть зрідка зрубає вогняні квітки, адже кочівники вже з’ясували, що без усіх розпечених кіл кореневища вмирають. Раптово, меч виривається з руки воїна, і на нього навалюється хижий кущ, проте його з розгону збиває Агафірс, улетівши трохи вглиб тернових зарослів разом із опонентом. Дівчина тягне сопілку до губ, і задумується. Як же передати своє послання, відчуття та прохання? Як перекласти його на зрозуміле жароцвіту слово прямо зараз? На гадку приходять слова Палака, що Мікоризі відомі всі мови.

Дівчина обертається назад, до строю піхотинців та нечисленних вершників, що повільно сунуть сюди через утворену сармати щілину. Палак швидко віднаходиться на початку загону щитоносців, роздаючи команди, та допомагаючи їм своїм мечем у найважчих місцях. Його могутня кобила стікає потом і добиває знівечений ґрунт величезними копита. Високий череп вершника невідривно притягує погляд альбіноски золотими відблисками жароцвіту, і вона тихенько звертається до себе:

- Я ж вже навчилась спілкуватись їхньої мовою, закликати до сну чи зростання, направляти чи заспокоювати. Значить, можу закликати й до ярості. Я знаю вашу мову, мені треба лиш виокремити і осягнути відтворювані форми.

Войовниця зачиняє очі, і люто дує в сопілку. Мелодія звідти виринає висока, тривожна і переривчаста. Вона дратує людей та тварин, особливо тарпанів, на котрих засідають більшість сарматів. Рівень люті зростає, і Роксолана вже навіть думає піддатись на благання ближніх й зупинитись, аж тут до її слуху доходить шалений ґвалт звідусіль. Не перестаючи грати на сопілці, вона все ж відкриває повіки, і бачить як навколо неї завзято стинаються одне з одним численні мацаки. Це братовбивче протистояння жароцвіту дає загону можливість протиснутись крізь їхні ряди, і навіть Агафірс примудряється вибратись майже без ушкоджень, якщо не рахувати сітки шрамів на пів обличчя.

Нарешті, кочівники досягають фургонів. Два з них півколом згорнуті навколо третього, в котрий й треба Роксолані. Кочівники давно витратили власні зілля й порошки, і б’ються з останніх сил, а дівчина з відчаєм дивиться на скупчення з кількох кущів, між нею та ціллю. Вона розкручує сокиру, і з криком рушає їм назустріч. Войовниця ухиляється від атаки із багатьох скручених мацаків, потужної але повільної. Вона відскакує вліво, та підставляється під швидкий удар одинокого зеленого батога, із особливо довгими та загостреними лезами. Перш альбіноска встигає зреагувати, удар в обличчя зриває з неї шолом, від наступного вона частково ухиляється, нахилившись та розідравши лиш щоку. На жаль, від ще одного важкого тумака згори вона вже ніяк не встигає ухилитись, чи навіть здійняти зброю. Натомість, дівчина випускає її, і намагається закрити обличчя руками.

З лютим криком, перед нею виникає Агафірс, і приймає удар на себе. Сріблясті лати воїна скриплять, але витримують, проте його лице ти шия вкриваються глибокими дірками, через котрі стримко витікає кров. Воїн народу спалів смішно здригається, і безчуттєво обвалюється на долівку. До нього миттєво підскакує Аккос, й закриває щитом обох від посягань квітів. Він дістає з-за пазухи обладунку якесь засушене листя, жує його й обліплює обличчя союзника. Перериваючись, сіверянин кидає на ватажка важкий погляд, і каже:

- Це останні.

На щастя, сармати вже достатньо адаптувалися до бою з цим супротивником, нехай той теж весь час вчиться і покращується, і завзято рубають тут останні квіти, ледве приховані від шаленого танку ворогів товстим корінням і повзучими мацаками. Загін піхоти теж майже дістався, і у серце войовниці вертаються щастя і надія, хоч вона й знає, що ненадовго. Адже, навколо все ще повзають тисячі цих ворогів, а погляд давно примічає, як все швидше повзуть нові молоді квіти, кращі за попередні, а ті, у свою чергу, повзуть з битви назад, розмножуватися, й передавати досвід потомству. Прискорення їхніх циклів причавлює настрій альбіноски розумінням, що з тим вони і швидше вчаться. Нехай, зараз вони вибороли хвилину спокою, скоро у кочівників не буде й тіні надії перемогти такого ворога у бою.

- Гуртуймося! Нам лишився останній ривок!

На цей раз, у відповідь майже не лунають заохотливі заклики. Підтягуючи зранених та непритомних, адже хижі квіти їх пожирають за можливості, втомлений загін пробивається периметру між балагулами, та очищає його. Роксолана із переможним настроєм лине до розкритого круглого люку, і відлітає назад, від потужного удару в пузо. Неймовірний біль віддається з живота в спину, аж потім дрижанням розтікається до пальців і маківки. З бідолашного фургону виринає зв’язка на диво товстих мацаків, та гнучкого й рухливого коріння. Такого жароцвіту вона ще не бачила, замість лез, його плоть вкривають розсипи малесеньких яскравих квіток. До нього синхронно підстрибують декілька зрячих, а рослина єдиним рухом розвиває їх на частини, відкликаючись змішаними відчуттями на язиці альбіноски. Пірр скиглить: