Lugal - Мікориза, Lugal

- Тут ми прощатимемось, біла вовчице.

Він вказує руками на білу грибницю, що частково вросла у його костюм.

- Дивись, яка краса. Міцелій зростає водночас в усі боки, і готовий поєднуватись з усіма. Мікориза не знає різниці між великим та маленьким, добрим та злим, деревом і людиною. Вона готова доєднувати і живити всіх. Адже, знає, що структура буття подібна до її власної, у ньому все відбувається водночас, а події виводяться одне з одного і переплітаються воєдино, без напрямів, початку і кінця, без центрів та відгалужень. Ризома.

Чомусь, Роксолана впевнена, що це прощання, а її очі стікають сльозами. Вона знає, що від того її лице стає дуже некрасивим, і ще більше засмучується, від думки, що востаннє він побачить її такою. Безліч слів накопичуються у горлянці, і альбіноска більше за все на світі хоче випалити їх, але швидкий погляд на друзів сповіщає войовниці, що ще рано, і передчасне зупинення пісні обійдеться їм у багато життів. Натомість, недолугі очі альбіноски просто дивляться на нього, а тіло задихається, і сподівається, що відчуття вкотре його підводять.

- Коли ти зрозумієш, як перемогти менше зло, тобі доведеться стикнутися з більшим. Із того, що я втямив, то якийсь виродок Баала. Незважаючи на похідність від демона Лапласа, який тямив сутність ризоми чудово, розум громовержця спотворений пихою. Він свято повірив, що буття тримається на величних стовпах, подібних до нього, навколо яких вертиться все інше. Через те, побічники і створіння Зевса, навіть отримуючи від таблиць долі доступ до передбачень і образів майбутнього, не можуть осягнути їх всебічно.

Палак посміхається, стягує попсовані рукавиці, і знов заходиться бурливою жестикуляцією, явно насолоджуючись процесом.

- Натомість, вони шукають найважливіші, на їхню елементи, і відштовхуються від них. Ці, як би ти сказала, зануди сприймають структуру буття подібною до дерев, гілки від чиїх стовбурів часто пересічні, роса на траві чи надскладні ієрархії комах на корі їх зовсім не цікавлять. Вони не дивляться під ноги, а через те, часто хиблять, і не помічають найсуттєвішого. Побачивши політ жайворонка, така істота зможе описати приблизні швидкість руху, чи розмір та вагу її тіла, або ж навіть виміряти тональність співу. Проте, ти ніколи не почуєш від них чогось про красу пташиного співу чи окрасу.

Лунає викрик Пірра:

- Все готово!

Палак підводиться і киває Роксолані. Грибниця у його грудях загрузла ще глибше. Він каже:

- Не забувай, що ти прекрасна, біла вовчице. Мене попросили передати, щоб коли все буде готово, ти зсунула два уцілілих фургони разом, а потім приладнала до них позаду теліжку Пірра.

Він зістрибує з даху, і занурюється під прихисток ближньої балагули, а войовниця ледве змушує себе перестати вишукувати його поглядом, натомість роздивляється поле бою, та почергово розплановує свої дії. Коли вона перестане грати, й без того майже пробуджені рослини прокинуться, і дуже швидко пошматують залишки людей. Побудувавши план, та прогнавши його декілька разів у голові, дівчина підскакує, і кричить.

- Сьогодні наш день, друзі!

Їй на відповідь роздаються численні викрики, у більшості з котрих лунають якісь варіації титулу «Біла вовчиця». Під цей підбадьорливий гомін, вона ледве підіймає свій клинок, закидає ріг та сопілку до заплічної сумки і зістрибує з даху фургону. Як і боялась Роксолана, без музики квіти пробуджуються надзвичайно швидко, і вже починають потроху атакувати людей. Більшість із них поховались у фургони, решта кружляють навколо них ззовні. Войовниця насилу здіймає лезо, і з розбігу втинає у величезний жароцвіт. Той сіпається і завмирає, а дівчина легко виймає зброю із на диво крихкої матерії, наче із теплом, організми втрачають і свою міцність. Прилив жаркої сили заполоняє члени альбіноски, і вона робить кілька різких кроків до однієї з балагул. Сил знов виявляється забагато, і її тулуб влітає плечем у потрібний фургон, та відкидає його убік, до іншого. Роксолана посміхається, і голосно каже:

- Майже, як планувала.

Після цього, вона ухиляється від атаки двох квіток, пронизує одну з них, а потім розрубає іншу, пролітаючи скрізь її крихкий труп.

Дівчина роздратовано струшує подібну до попелу мертву плоть, і тягне підлогою меч до алхімічної теліжки, завантаженої якимись запечатаними піфосами й закритими пляшками, а також зв’язками відрубаних та почищених квіток жароцвіту. Дівчина, новим для себе жестом, байдуже знизує плечима, та рушає до нього. Цього разу, вона вирішує застосувати мізер сил, набагато менше, ніж потрібно, просто у якості експерименту. На диво, того стає рівно дістатися до цілі. Осягнувши нову закономірність, вона знов не вкладає сил у рух, і різко підштовхує теліжку до фургонів. Трійка бідолах не встигають зреагувати, і стають прошаруванням між ними. Похрустівши кістками, вони відповзають, а на зміну їм приходять легіонери під керуванням Фоки, і спільними зусиллями підштовхують теліжку впритул. Потім, залишки вершників об’їжджають колісні засоби по колу, і обмотують зв’язаними поміж собою мотузками.

Роксолані допомагають дістатися фургонів, і втягують у один з них. Найбільш здорові з воїнів не влізають всередину, і вимушені триматися за свій новий транспорт ззовні. Пірр щасливо посміхається, підпалює кресалом шашку, і каже:

- Ну, з Фебом. Якщо ми все ж підірвемось до смерті, хочу сказати, що то ідея Кастора.

Рудий закінчує обнадійливу промову і професійно ухиляється від сухого верблюжого плювка, та закидає підпалений снаряд у теліжку. Алхімік ігнорує прохання забратись назад, подалі від епіцентру, і закохано дивиться на різнобарвні вогники. Відбувається серія громових відлунь і поштовхів, та один надзвичайно сильний. Пірр махає перев’язаною рукою, втрачає рівновагу й падає назад у фургон, де його ловить Агні. Відбувається ще один громовий вибух, і всі завалюються вбік — зв’язані балагули чарівним чином рушать вперед, без їздових тварин та повіддя. Після недовгої їзди, сповненої чарів, тряски та невизначеності, вози стинаються із чимось твердим, і багаторазово перегортаються.