Lugal - Мікориза, Lugal

Побиті і спантеличені, люди повільно вилазять із зім’ятих балагул, та знаходять себе недалеко від страшного незнайомця і його свити. Пом’ятий Фока, із поламаною рукою, підходить до височенної фігури, салютує та відчитується. Той відповідає декілька слів, а дукс киває і стає збоку. Декілька десятків легіонерів збираються неподалік від свого командира, разом із вісімкою підвладних йому зрячих. Дукс перемовляється з фігурою у масці і звертається до Роксолани:

- Ми втомилися чекати, яка твоя відповідь? Тон жерця передбачав, що ти майже напевно відмовишся, і тебе доведеться вбити, тож я молюся, аби це була його перша помилка.

- Хто це взагалі?

Фока мотає головою.

- Не знаю. Візантійська армія отруїла наші землі, і загнала легіони в гори. Нам довелося зариватися у землі, від Юстиніанової зброї. У глибинах, імператор знайшов запечатаний прадавній храм, та уклав союз із тим, що там жило. Раніше, мені вручили фібулу із зрячими, а нещодавно до нас звідти прийшов жрець. Якщо ти відмовиш йому, він роздере тебе, і всіх тут.

- Хіба його не турбує жароцвіт?

Фока недовго перемовляється з своїм союзником, і скрушно відповідає:

- Він сказав, що його таке не хвилює. Якщо треба буде, вони можуть просидіти у храмі ще півтори тисячі років.

Раптово, серце войовниці стискають холодні щипці, боляче проколюють його. Вона хапається за груди, і питає:

- Зачекай-но. А де Палак?

- Ти не знаєш? Він сказав, що доставить грибницю до розплідника кореневищ. Мовляв, ти маєш заспівати їй пісню.

Роксолана трясе головою, у спробі вигнати тривожні думки, але вони виявляються заважкими. Язик в’язне, а горлянка вмить пересихає. Жрець щось питає.

- Пісню?

- Біла вовчице, будь ласка. Скажи!

Раптово, височенна фігура зривається з місця, у оточенні чотирьох зрячих. Вони нагадують скоріше його річ чи інструмент, а їхні тіла повністю вторять рухам височенного і продовжують їх, сповнюючись самостійним життям лиш на мить, аби краще когось скривдити або ухилитися. Жрець підскакує до дукса, і легким помахом зап’ястку відкидає його вбік, явно переламавши й другу руку. Потім, він підскакує ще до двох легіонерів, б’є по голові першого, хрустко звертає шию, а другого б’є ліктем в груди, й вибиває звідти повітря.

До нього підскакують кілька сарматів і троянців, але і вони швидко стають жертвами надзвичайно швидких та точних, хоч й мінімалістичних, рухів фігури у масці. Зрячі також забирають декілька життів, їхні напади виходять значно менш зневажливими і неакуратними, точно впевняючись у смерті людей. Ззаду на нього стрибає Їржі, але чоловік увертається, навіть не дивлячись туди. Удар приходиться по морді медоїда, та відкидає його майже до хижих тернів, й нагадує, що вони невпинно наближаються до групи. На допомогу медоїду зрушають Поллукс і Кастор, а також зранений Палак, і Агні.

Аккос рушить до жерця наступним, перехопивши булаву, але Роксолана зупиняє його криком:

- Стійте! Він передбачає майбутнє, і швидший за нас. Не наближайтесь, потрібен інший план.

На диво потужно, лунає низький голос Фоки, що лежачи переповідає команду решткам своїм солдатів. Союзники Роксолани відсуваються від ворога, та пробують різні підходи. Від сіток, запальної та хімічної зброї він легко ухиляється, а метати снаряди виявляється поганим задумом, адже жрець перехоплює їх, та вертає назад, майже завжди смертельно. Пірр знов кричить на ватажка:

- Роксолано, що робити? Кляті квіти майже тут.

Дівчина киває, під’єднує сопілку до рогу, і суне її до рота. На мить замислюючись, вона пригадує слова Палака, і намагається зрозуміти їхню суть. Що значить, зіграти для грибів? Як, що саме і нащо? Не знаючи відповіді на жодне з цих питань, вона пригадує посмішку юнака, і тужливе чуття, що вони більше не заговорять. На супротив йому, виникає бажання, перемогти смерть, кохатись, й утворити життя. Рознести благу волю серед зла хаотичного світу, й впорядкувати його, зруйнувавши лінійні структури. Цю невситиму жагу вона і вкладає у відлуння душі, що виринають з шматка давно вимерлої тварини.

Через вібрацію та потріскування, войовниця розуміє, що кварцевий камінчик у своєму сховку танцює й верещить весело, як ніколи, а з тим, підсилює та електризує прохідний повз звук. Лунає пісня поширення і розмноження, об’єднання. На мить, вона застигає, у спробі описати відчуттями, як саме має відбуватись цей процес. Раніше, вона задавала чуттєвою піснею напрям зростанню дерев чи рослин, підганяючи їхню форму відповідно до практичних або естетичних запитів сарматів. Тепер, вона цього не потребує, лиш чисте бажання, оголений імпульс, позив. Форма вибудує себе сама, а її зріст одночасний, безструктурний та всебічний.

На очах дівчини, кількість її друзів тане, тож вона зупиняє мелодію, і сподівається, що цього достатньо. На приємне здивування войовниці, сармати з легіонерами знайшли підхід до клятих зрячих, і дуже швидко та без втрат перебивають їх, розтягаючи на шматки сітками і довгими крюками. Виявляється, воїни спромоглись споглядати за тими потворами, вчитись та готуватись, навіть відбиваючись від хижого жароцвіту, що знов підступає. Альбіноска відкидає музичний інструмент, і бере обома руками воїнський. Поруч, бійці заарканили кількома мотузками засліплену потвору, і безуспішно намагаються її заколоти. Дівчина підривається, і ворога її мечем, перебираючи звідти навіть більше тепла, ніж з величезних квіток. Після цього, вона обережно здіймає меч, затримує дихання, і акуратним помахом плеча зрушає до жерця. Той був готовим, тож вона влітає горлянкою прямо у його розкриту руку, і відчуває як все тепло з костюму перетікає туди, аби вберегти хребет від перелому. Альбіноска вгачує ефесом меча у маску, й відколює її частину, водночас з атаками багатьох списів, мечів та алебард.