Lugal - Мікориза, Lugal

Розлючений жрець б’є войовницю коліном в живіт, вибиває дух й причиняє неймовірний біль. Роксолана вихаркує багато крові. Він ще раз заносить коліно для удару, але у іншу ногу глибоко вгризається Їржі, тож височенна фігура завалюється вбік. Він відпускає альбіноску, але не падає, натомість викручується назад, і у супроводі вже трьох виродків відповзає на чотирьох кінцівках, до похідного обозу троянців. Там, він дістає один з пакетів Пірра, підпалює й кидає собі під ноги. З’являється поле ядучого диму, а квіти вже у кількох кроках.

Роксолана звертається до своїх:

- Я знаю, що робити, але мені треба, аби ви всі вшилися звідси.

Решта загону погоджується, і швидко вшивається на безпечне віддалення, там вони збираються з силами, і готуються ринути на допомогу, за влучної нагоди. Натомість, Роксолана підбирає чийсь шолом, закріплює на шиї, і прямує до туману. Скло на одному із окулярів тріснуло, і дівчина молиться, щоб ця щілина не пропускала повітря, інакше їй може виїсти половину лиця. Вона була економною, тож в костюмі ще зберігається тепло, достатнє для кількох виважених ударів. З туману хутко виринає вкритий кров’ю кулак, але войовниця трошки відхиляється назад, на ще більшій швидкості. Тепер, своїм порогом вона відчуває не можливості тіла, але розуму.

Дівчина знов робить надзвичайно швидкий рух, на цей раз клинком, але супротивник знов виявляється швидше, він опиняється у іншому місці раніше, ніж войовниця закінчує помах. Удар голінню в ефес вибиває клинок з її хватки, а рука жерця вдруге хапає дівчину за шию і підіймає над землею. Вона відчуває як тепло знов туди лине, аби запобігти хрустінню хребта, але тієї потуги надовго не стане. Альбіноска задихається, під пильним поглядом виродка. Лице його виявляється дитячим, майже як у немовля, тільки величезне, проте очі страшні і глибокі, здається, ніби злісний розум за ними належить прадавній ящірці, чи всіма ненависному богу.

Аж тут, з туману виринає акінак Баяна, він якого ворог легко уклоняється, та Іржі у своїй черепашій масці з повітряними фільтрами. Від помахів його довжезним дрином, жрець ухиляється легко, проте від уважного його споглядання завмирає. Він ставить дівчину на землю, та щось зацікавлено питає у медоїда, а вислухавши відповідь наполовину та кивнувши, стрибає до баяна, і розбиває тому кулаком шолом, ногою ж збиває зовнішні легені з медоїда, та втоптує його пикою у ґрунт, і хапає металевий стрижень. Медоїд стає незворушним, а вождь Саударатів хапається за шию та белькотить. З його горлянки піною витікають легені.

Роксолана кричить:

- Баяне, дядьку, ні! Я вб’ю тебе, клятий виродок.

Той не відповідає, навіть якщо й розуміє. Він відбивається від кількох розпечених жароцвітів, що нарешті сюди доповзли, і виявили показову зневагу до отрути у повітрі. Квіти навалюються ще і ще, але всі вони легко стають його жертвами, аж поки не вирішують обходити дивну загрозу. Ступаючи трупами переможених рослин, жрець дозволяє собі зняти маску і зверхньо посміхнутися. Аж тут, він завмирає і дивиться на дівчину ураженим поглядом. Вона підводиться і питає:

- Що, не можеш зрозуміти, чого ж перестав бачити щось, після того, як втикаю меча в землю? Ха, всі ви, деспоти, такі, вічно зирите на якусь дурню, та впускаєте справжню суть речей.

Роксолана вчиняє озвучене, і відчуває як через рукавичку у неї перетікає роз’ярене сонце. Смертне тіло виявляється неспроможним утримати таку потугу, тож між її долоню та ефесом клинка виникають блискавки й вогні, а саму альбіноску обпалює та відкидає кудись дуже далеко.

Приходить у себе дівчина у оточенні приємної музики, неприємного задушливого повітря, потріскування насичених травами жаровень, та пильним поглядом Їржі.

- Нарешті ти прокинулась, дитино. Три дні спала.

- Дядьку! Я вже злякалась, що ти вмер з Баяном.

- Шкода, він був достойним воїном. А от мій організм і не таку отруту переживав. Пив якось я з твоєю прапрабабцею...

Роксолана скрушно киває.

- Хоча б його народу ми допоможемо. Що сталося? Ми перемогли?

Медоїд схрещує лапи і спирається на свій панцир.

- Так. Після того, як ти встромила меча в землю, всі квітки видохли, а з ним і той виродок, навіть мою булаву оплавило! Може, хоч ти зможеш прояснити причину?

- Грибний бог рознісся по всім квіткам, та поєднався з ними. А коли той жрець йшов по ним босоніж, той з ним заодно. Тож, мені довелось убити величезний організм одним ударом.

Їржі замислюється і киває.

- Ну, хоч з цим розібрались. Питань у мене все одно безліч, хоч я й встиг розпитати всіх, хто щось знав. Я розтинав те величезне тіло, і по стану внутрішніх органів, з’ясував, що вони зовсім свіжі та нові, наче їм лиш кілька днів. Не розумію, як таке можливо. Також, у нього виявилась величезна надлобна доля.

Роксолана підводиться, але втрачає рівновагу і падає назад. Її права рука загоїлась, але зберігає на собі новий величезний шрам від опіку.

- Де Палак?

Дядько схиляє голову і скорботно шепче.

- Мені шкода. Ми знайшли його у розпліднику кореневищ, пошматованим на частки.

- Який жах... Ви його поховали?

- Звичайно, але це не все. Коли ми витягали його тіло, я примітив дещо дивно, і дозволив собі розітнути і його теж.