Любава Олійник - Рея. Та, що дає НадІю, Любава Олійник

—Геро, ти ж знаєш, що я незаймана, - спробувала достукатися до свого чоловіка, — давай усе розпочнемо спочатку.

—Не сміши жінко. І не смій мені вказувати, що і коли я маю робити, - він опустився до мене на ліжко і став задирати сукню, при цьому швидко звільнився від свого одягу.

Ні про яку ніжність та ласку мови не було. Я перестала опиратися, руки розвела в боки, а обличчя відвернула вбік. Було несила дивитися в очі не просто чоловіку-тирану, а ще й гвалтівнику. Тіло розпирало від фізичного болю, а душу наче шматували і спалювали. Надії і мрії перетворювалися на попіл, який налипав на серце і робив його твердим і кам’яним. Лише характер весталки не дозволяв кричати чи благати про що-небудь чоловіка. З кожним його рухом, з яким він продовжував терзати моє тіло, моя душа огорталася темною пеленою, гасячи всередині вогонь весталки. Сліз уже не було, тіло змирилося з нестерпним болем, а душа поринула в густий морок.

Чоловік завершив свої катування і піднявся, буравлячи мене своїми карими пронизливими очима. Його слова, що вирвалися з вуст, якими він пробував мене ще кілька хвилин тому цілувати, остаточно добили:

—Рею, ти виявилася ще нікчемнішою, ніж я думав. Навіть чоловіка не в змозі задовільнити, - кинув наостанок і вийшов з кімнати.

Не знаю, чи щось змогло ще більше вдарити по самолюбству, ніж те, що мені довелося сьогодні витерпіти. Я почувалася не тільки розбитою, а й сплюндрованою. На зміну образам, гніву, болі прийшли відчай, який зрештою змінився апатією та повною байдужістю.

Від колишньої весталки залишилася хіба що оболонка, та й та здавалася тьмяною. Я зібралася з силами, щоб встати з ліжка, де виднілася характерна кривава пляма. Потемніла кров майже засохла, як і на моїй душі утворилася тверда кірка.