Любава Олійник - Рея. Та, що дає НадІю, Любава Олійник

Розділ 12. Вогник згасає

 

Служниця Прастінна з'явилася в дверях, її розгублений погляд пронизував мене, мов гострі голки. Вона виглядала так, ніби її серце розривається від мого болю, а я? Я ж не дозволю нікому бачити справжню глибину моєї безодні.

—Прастінно, наповни балію, - сухо сказала і встала, навіть не приховуючи свого оголеного тіла, яке ставало мені чужим.

—Сеньйора Реє, з Вами все гаразд? – обережно спитала служниця. Було видно, що вона з усіх сил стримує своє хвилювання і розгубленість.

—Так, - сил не вистачало навіть зображати байдужість.

Вода наповнювала балію, і разом з її бульканням до мене поступово поверталася здатність мислити, мов зі сну. Підійшла до шафи, витягла білу сукню – символ моєї колишньої чистоти, недоторканості, але тепер цей святковий, непорочний колір здавався жорстоким глузуванням. Таку кришталеву ніжність неможливо було одягнути на це заплямоване, опоганене тіло.

З тяжким зітханням я відкинула улюблене вбрання, розуміючи, що його час настав нескоро. Пальці неохоче ковзали по одягу, аж поки не зупинилися на сірій сукні. Проста, лаконічна, скромна, вона, здавалося, належала не мені, а моїй внутрішній пустці, до мого роздертого серця.

Ванна стала моєю в'язницею. Я довго сиділа, намагаючись змити бруд, наче ця вода могла змити ганьбу з душі. Та якби ж так легко було стерти з серця цей гидкий наліт, що обгорнув всю мою суть, отруюючи її отрутою відчаю.

Зранку мене мучила невідомість, надія тремтіла, наче свічка на вітрі. Тепер же, усі мрії згасли за горизонтом вчорашнього дня, перетворившись на попіл. Думка про Тукцію – я відігнала її з болем, не хотілося затьмарювати її щастя своїм прокляттям. Залишався лише храм – прихисток для зневірених, для тих, чия віра розбилася, мов кришталь об камінь.

Там, серед весталок, я хоч могла дихати. Скільки зневірених тут знайшли прихисток, скільки зранених душ зцілилося біля цього вічного полум’я. Та сьогодні я, яка колись була в єдиній гармонії зі стихією, не відчувала відгуку, немов моє серце перетворилося на камінь. Десятки разів я намагалася запалити полум’я, але долоні залишалися холодними, як крига, а у серці зродилося розчарування, яке з'їдало мене зсередини.

Натягнувши прикраси, наче обладунки, наперекір чоловіку, я стала перед дзеркалом. Там на мене дивилася чужа жінка – гарна, з блакитними очима та світлим волоссям, але в її очах не було життя, лише бездушна порожнеча, як у зламаної ляльки. Моя зовнішність, яка колись тішила мене, тепер видавалася оманливою, наче маска, що приховує розбиту душу.

Ні, ще не зламано, подумала я. Ще є сила піти в храм, знайти розраду серед своїх найдорожчих. Спілкування з ними – єдине, що повертало нас до життя з глибокої темряви. Сонце вже хилилося до горизонту, і свіже повітря наповнювало мої легені жаданим спокоєм. Не хотілося думати, аналізувати, лише відчувати легкість літнього вітру, який обіймав мене, як коханий.

Зробивши крок на нагріту сонцем траву, я відчула її тепло, як дотик давнього друга. Поступово поверталися відчуття, природа ніби обіцяла мені зцілення.

В храмі на мене вже чекали Діана, Селестія, Лія та Юнона. Я намагалася приховати біль, а на їхні запитання про сумний вигляд я пояснювала все новою роллю та тугою за домом. Брехня виривалася з моїх вуст, наче отруйний дим. І ось тоді, коли я поринула у фальш, з очей полилися сльози, але дівчата знову повірили, що це від розчулення.

Кілька годин промайнули швидко. За вікнами запанувала темрява. Діана та Юніона, всупереч моїм відмовкам, провели мене до мого теперішнього дому. Кожен крок наближав мене до пекла, де мешкає мій страх. Щоб впоратися з тривогою, я попрощалася з дівчатами і, наче засуджена, рушила в епіцентр невідомості. Інтуїція, як завжди, не підвела – в прихожій мене чекав Гераклід.

—Реє, дозволь поцікавитися, де ти була?" – Гераклід говорив занадто м’яко, занадто солодко, але в його очах танцювали хижі іскорки. Він не питав, він допитував.

—Як весталка, була в храмі, - спокійно відповіла і пішла повз Геракліда.

Він стиснув кулаки, але мовчав, ішов слідом, мов хижак за своєю здобиччю. Кожен звук його кроків по сходах віддавався ударами в моєму серці. Зайшовши у покої, я зачинила двері, відчуваючи, як він надто близько позаду. Світ за ними зник, та потойбіч дверей я чула тишу, що нагадувала порожнечу

Прислухаючись кілька хвилин, я так і не почула нічого – ані кроків, ані шепоту. Здавалося, він розчинився у темряві, мов примара, покинувши мене наодинці з власними страхами, у холодній тиші.

Проте, щойно я видихнула і відступила на крок, почула, як з іншого боку зловтішно клацнув ключ, замикаючи двері. Холодний струмінь відчаю пронизав мене. В ту ж мить, з жалібним криком розпачу, я кинулася до дверей, та лише переконалася в тому, що мій чоловік підступно зачинив мене, як рабиню, позбавивши волі і гідності.

***

На ранок у двері постукала Прастінна. Я ж згадала, що чоловік зачинив мене, проте вона увійшла до кімнати як ні в чому не бувало:

—Сеньйора Реє, Вас чекає сеньйор Гераклід у їдальні. Поспішіть, - додала ледь шепочучи, —він не любить чекати.

Чомусь за ці кілька днів я лише глибше занурююся у прірву пізнання своєї «половинки», і кожна знахідка ранить глибше. Так, наче відкриваю скриньку Пандори, у якій замість скарбів ховаються прокляття, жахіття та насильство. Що за темрява чекає мене зараз? Які нові умови і заборони закують мене в кайдани цього разу? З острахом промовляю:

—Добрий ранок,— ввічливо, хоча серце волає про інше.

Мені не відповіли, лише закусили губу, зображаючи огидну образу.

Снідали ми в гробовій мовчанці. Ігнорування продовжувало терзати мою душу, навіть після того, як я спробувала кілька разів завести мирну розмову. Лише злісний, пронизливий гнівний погляд, мов отруєний кинджал, і більше нічого.

Таке ставлення до себе терпіти було несила. Кожна мить мого перебування у цьому домі - отруйна крапля, що повільно вбиває мою душу. Кожна хвилина нагадувала тортури і моральне виснаження. Зневіра душила мене, як мокра ганчірка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍