Любава Олійник - Рея. Та, що дає НадІю, Любава Олійник

Розділ 11.2. Прірва

У вухах відлунювали останні слова «мого дому». Голос Геракліда, що звучав твердо, наче сталь, розрізав тишу їдальні, як грім серед ясного неба. Я відчула, як мурашки пробігли по шкірі, і неприємне передчуття стисло моє серце, немов крижана рука.

— Пропоную обговорити нові правила мого дому, — повторив він, відкидаючи свою вдавану м'якість, і в його очах спалахнув небезпечний вогонь, що нагадував полум'я пекельного вогнища.

Я відклала свій келих з розведеним вином, і підняла на нього погляд, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині мене все бунтувало.

— Я слухаю тебе, Геро, — сказала я, ховаючи під собою гнів та обурення, що почали розростатися.

— Відтепер ти будеш підкорятися моїм правилам, і не буде жодних винятків, — почав він, і кожне його слово звучало, наче вирок, а в його очах спалахував холодний блиск, що говорив про безжальність. — По-перше, ти не маєш права самостійно виходити з дому, лише у моєму супроводі, — він зробив паузу, наче очікуючи, що я злякаюся, але я лише міцніше стиснула руки. — По-друге, твоє основне завдання — бути покірною дружиною, залишатися в тіні і в усьому підкорятися чоловікові, — його слова, наче гострі стріли, влучали прямо в серце, руйнуючи мої надії. — Ти не будеш займатися нічим, окрім догляду за домом та мною, а всі твої гроші, якими ти так дорожиш, відтепер — частина «нашого» сімейного бюджету, і розпоряджатися ними буду я. Твій гардероб і прикраси відтепер буду затверджувати я, — його голос звучав, як дзвін кайданів, що сковують мою свободу.

Слухаючи його, я відчувала, як у грудях розгорається гнів, мов вогонь, що пожирає все на своєму шляху. Мої руки стиснулися в кулаки, а зуби заскреготіли від обурення. Невже він справді вважає мене лялькою, яку можна закрити в клітці і примусити виконувати його забаганки?

— Ти що, з глузду з’їхав, Геро? — не витримала я, і мій голос прозвучав, наче удар грому. — Я не річ, і не рабиня, і не дозволю тобі так зі мною поводитися, — я підвелася зі стільця, і мій погляд, сповнений гніву, зустрівся з його поглядом, що палала злістю.

— Ти моя дружина, і твої права відтепер визначаю я, — його голос звучав, як рик дикого звіра, а обличчя спотворила гримаса гніву. — Запам’ятай, Реє, ти повинна слухати мене в усьому, і не буде жодних обговорень, — він стукнув кулаком по столу, і тарілки злегка підскочили, нагадуючи про небезпеку.

— Ніколи! — крикнула я, і в моєму голосі зазвучали рішучість і непокора. — Я — весталка, і маю право на власну думку і на власну свободу, — слова виривалися з моїх вуст, як стріли, що летять у ціль. — І я не дозволю тобі перетворити мене на свою покірну рабиню, — я стиснула кулаки, намагаючись стриматись від нападу, і відчула, як від моєї непокори на його обличчі з’являється оскал.

— Не смій перечити, жінко, — він підвівся зі свого місця, і зробив крок у мій бік, немов намагаючись налякати мене. — Забула, де ти знаходишся? Тепер я твій господар? — його голос наповнився ненавистю, і в очах спалахнув жорстокий вогонь, наче в хижака, що готовий до нападу.

— Ніколи, — мій голос звучав твердо, немов сталь, і я не відступила, дивлячись йому прямо в очі. — Чуєш? Ніколи не буду твоєю рабинею, — мої слова прозвучали, як виклик, наче я кинула йому рукавичку, і кинула на підлогу кайдани, які він хотів на мене одягнути.

Він зробив ще крок, його тіло тремтіло від люті, немов гора, що збирається обвалитися. Його обличчя спотворила гримаса гніву, а очі налилися кров’ю.

— Ти заплатиш за свою непокору, — прошипів він крізь стиснуті зуби, і змахнув рукою, наносячи удар.

Я не встигла зреагувати, і його рука вдарила мене в щоку. Гострий біль пронизав мою голову, і я відсахнулася, наче від опіку.

Мій погляд, сповнений болю і зради, зустрівся з його поглядом, що палала люттю. Я не могла повірити, що він наважився на таке, і що мій чоловік, та людина, на яку я хотіла спертися, підніс на мене руку, розбивши усі мої сподівання.

— Ти… ти, — прошепотіла я, і сльози, наче крижані краплі, потекли з моїх очей. — Ти про це пошкодуєш,— мої слова звучали, як вирок, і в моєму серці зародилася глибока ненависть до цієї людини.

Не сказавши більше нічого, я розвернулася і пішла до кімнати. Всередині емоції роз’їдали мою душу. Я відмовлялася вірити в те, що відбувається. Чому? Як і коли встиг змінитися мій чоловік з часу нашого знайомства близько місяця назад.
Звісно, я бачила, що він не горить до мене палкими почуттями. Можливо, наявність першої дружини вбили в ньому ті щемливі почуття? Ось чому він ніколи не розповідав про свою дружину. Не відомо, від чого вона померла. А якщо…? Промайнули невтішні думки, проте я їх миттєво відігнала з голови, навіть не давши їм шансу оселитися. Ні, краще про це не думати. Також згадала ранкову розмову зі служницею Прастінною, яка похапцем прохопилася про те, чи не піднімав на мене руки Гераклід. Це питання у мене викликало лише роздратування, але тепер до цих відчуттів домішалися страх, відчай і безнадія.

Цим емоціям не місце у моїй душі, тож я не перестану боротися не тільки за свою свободу, але і щастя.

Опанувавши себе, хотіла піти до чоловіка і завершити невдалу розмову, але в цей час двері відчинилися. На порозі стояв чоловік, від його вигляду мене пройняло. Він неспішно наближався як хижак, знімаючи з себе сорочку. Стало очевидним, які мотиви він переслідує

—Жінко, ти так і не виконала свій подружній обов’язок.

В горлі пересохло, слова застигли в горлі, а страх почав збільшуватися. Мої мрії щосекунди розбивалися як кришталь об лід. Жодна жінка не заслуговує на насильство і зневагу, а тут я, весталка, берегиня домашнього вогнища сама добровільно потрапила в таку ситуацію.

—Геро, ти мене лякаєш… За інших обставин… Але… Не зараз…, - я не могла підібрати слів, а думки сплутались в тугий клубок.

Він підійшов ближче і його погляд нагадував одержимого.

—Зараз! – він з силою розірвав сукню та з силою кинув мене на ліжко. З моїх очей бризнули сльози. Образа душила мене, не даючи можливості до кінця реально усвідомити усі жахіття ситуації.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍