Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

ліфта — у будинку саме минув «час собак». У години вигулу це марна справа, тому доводиться користуватися сходами. Вийшов до своєї пом’ятої машини, що саме її утримання коштувало мені півтори тисячі доларів на рік. Надворі нічим було дихати. Передріздвяна пора, понурий грудень, буре загазоване повітря линуло понад озером із великого металургійно-нафтоочисного комплексу південного Чикаґо та Гаммонда й Ґері у штаті Індіана. Сів у авто й завів двигун, увімкнувши також і радіо. Коли залунала музика, пошкодував, що в мене так мало станцій, бо вибір був невеликий. Радіостанції культурного спрямування пропонували святкові концерти Кореллі, Баха, Палестрини — старовинну музику під диригуванням покійного Ґрінберга у виконанні Коєна, який грав на віолі да гамба, та Леві — партія клавесина. Вони виконували прекрасні благочестиві кантати, натомість я намагався дивитися на дорогу крізь розтрощене Кантабіле вітрове скло. У мене в піджаку був пакет із новенькими п’ятдесятидоларовими банкнотами, окуляри та гаманець. Я ще не вирішив, як мені діяти далі. Ніколи не планую таких речей, а чекаю, коли вони стануть очевидними. Тож на об’їзній дорозі спало на думку зупинитися біля клубу здоров’я. Моя душа перебувала в одному зі своїх чиказьких станів. Як описати це явище? У чиказькому стані мені постійно чогось бракує, серце переповнюється почуттями, і я відчуваю шалений запал. Чуттєвий бік моєї душі прагне себе виразити. З’являються деякі симптоми, як при передозуванні кофеїном. У той же час почуваюся знаряддям зовнішніх сил. Вони використовують мене або як приклад людської помилки, або лише як тінь бажаного прийдешнього. Я вів машину. Величезне бліде озеро накочувало свої хвилі на берег. На сході було біле сибірське небо і виставковий центр Маккорміка, схожий на авіаносець, пришвартований біля берега. Трава здавалася безживною. Мала зимовий жовтувато-брунатний колір. Водії, звертаючи вбік, їхали поряд, щоб роздивитися такий несамовито понівечений «мерседес».

У клубі я мав намір поговорити з Віто Ланґобарді, щоби дізнатися його думку, якщо вона у нього є, про Рінальдо Кантабіле. Віто був відомий ґанґстер, приятель покійного Мурра Верблюда і сім'ї Баталья. Ми часто разом грали у ракетбол. Мені подобався Ланґобарді. Навіть дуже подобався, і, гадаю, він теж ставився до мене прихильно. Він був однією з найвпливовіших особистостей у кримінальному світі й посідав таке високе становище у злочинній ієрархії, що став витонченим джентльменом, тож ми з ним обговорювали лише туфлі й сорочки. Серед членів клубу тільки ми з ним носили пошиті у кравця сорочки з петельками для краватки під комірцем. Ці петлі нас у певному сенсі об’єднували. Як у племені дикунів, про котре я колись читав, що в ньому, вийшовши з дитячого віку, брат і сестра не зустрічаються аж до порогу старості через страшенне табу на інцест, і коли раптом цю заборону порушено… ні, це порівняння невдале. Проте в школі я знав багатьох нестримних хлопчаків, що їхнє доросле життя цілковито відрізнялося від мого, а тепер ми можемо з ними теревенити про риболовлю у Флориді, пошиті на замовлення сорочки з петельками чи добермана Ланґобарді. Після гри, у неприкритій демократії роздягальні, ми по-товариському попивали фруктовий сік і балакали про порнофільми.

— Я ніколи на них не ходжу, — сказав він. — А що як під час сеансу вдереться поліція і мене заарештують? Який це матиме вигляд на газетних шпальтах?

Усе, що потрібно для становища в суспільстві — це кілька мільйонів доларів, і Віто, зі своїми мільйонами в банках, був справжнім джентльменом. Усі брутальні розмови він залишив своїм торговельним посередникам і юристам. На корті його трішки похитувало під час бігу — через слаборозвинуті м’язи литок, дефект, часто притаманний також нервовим дітям. Але грав він уміло. І завжди мене перемагав, бо достеменно знав, що я роблю за його спиною. Я відчував до Віто прихильність.

Ракетбол, або ж удосконалений варіант педлболу, що з ним мене познайомив Джордж Свібел, надзвичайно швидка і травматична гра. Ви зіштовхуєтеся з іншими гравцями чи налітаєте на стіни. Дістаєте удари, коли хтось, замахуючись, відводить руку назад, чи лупите сїебе по обличчю власною ракеткою. Ця гра коштувала мені переднього зуба. Я сам його вибив, і довелося видаляти нерв і ставити коронку. Спершу я був кволою дитиною, пацієнтом туберкульозного санаторію, потім зміцнів, відтак знову занедбав себе, а зрештою Джордж Свібел змусив мене відновити м’язовий тонус. Іноді зранку, підводячись із ліжка, я ледве можу випростати спину, накульгую, проте до середини дня — вже на корті: граю, підстрибую, розтягаюся на підлозі, намагаючись відбити чийсь меткий удар, чи виробляю всілякі антраша, наче російський танцівник балету. Проте я не належу до хороших гравців. Я надто навантажую своє серце, надто себе заганяю, впадаючи у змагальний шал боротьби. Тоді, луплячи по м’ячу, постійно собі кажу: «Танцюй, танцюй, танцюй, танцюй!» — переконаний, що майстерність у цій грі залежить від вміння танцювати. Але ґанґстери й бізнесмени, які переносять свій професійний стиль у ці матчі, перетанцьовують мене і виграють. Кажу собі: «Коли я досягну ясності розуму і духу, й перенесу це у гру, ніхто не зможе мене перемогти. Ніхто. Я обіграю всіх». А тимчасом, попри затьмарений стан духу, що заважає мені вийти переможцем, я завзято граю, бо без напруженої діяльності, впадаю у відчай. Просто у відчай. Час від часу хтось із гравців середнього віку, схопившись за серце, падає на корті. Дехто з тих, кого доправляють до лікарні, вже ніколи не повертається назад. Ланґобарді та я грали у «Переріж горлянку» (гра на трьох) із чоловіком на прізвище Гільденфіш, який того ж дня став жертвою серцевого нападу. Ми помітили, що Гільденфіш задихається. Після гри він пішов до сауни розслабитися, і хтось вибіг звідти з криком: «Гільденфіш зомлів!». Коли чорношкірі хлопці з обслуги поклали його на підлогу, з нього потекло. Я знав, що значить втратити контроль над сфінктером. Принесли апарат для реанімації, але ніхто не знав, як ним користуватися.

Коли я надто заганяв себе, Скотті, управитель клубу, наказував мені вийти з гри:

— Чарлі, зупинись і поглянь на себе. Ти багряний.

У дзеркалі я мав жахливий вигляд: залите потом лице, темне, аж чорне. А серце просто виривалося з грудей. Я почувався трохи оглушеним. Євстахієві труби! Я сам встановив діагноз. Через підвищений тиск євстахієві труби стискаються. «Походи трохи», — радив мені Скотті. Я ходив туди й назад смужкою килима, що завжди нагадуватиме мені про бідолашного Гільденфіша, нещасного, жалюгідного Гільденфіша. З погляду смерті я був анітрохи не кращий за нього. І якось, коли я перестарався на корті й лежав,