Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

— Хай там як, а моя мила вже в могилі, — промовив литовець.

Я завжди радий повчитися, вдячний за настанови й виправлення, якщо можна так сказати про себе самого. Можу уникати суперечок, але відчуваю, коли людина й справді є моїм другом. Ми сиділи з віскі, покерними фішками та сигарами у кухні, куди проникало темне дихання металургійних і нафтоочисних заводів південного Чикаґо, під павутинням ліній електропередачі. Я часто зауважую острівці дикої природи, що якимось дивом збереглися у цьому районі важкої промисловості. Коропи й соми досі водяться у ставках, що відгонять бензином. Чорношкірі жінки ловлять їх на тісто. Неподалік від звалищ можна побачити лісових бабаків і кролів. Червонокрилі чорні дрозди зі своїми петлицями на комірцях літають над рогозою, немов капельдинери в уніформі. Деякі квіти теж збереглися.

Вдячний за цей вечір у товаристві, я дав собі волю. Пустив на вітер майже шістсот доларів, враховуючи чек, виписаний Кантабіле. Та я так звик, що у мене забирають гроші, що, правду кажучи, й не заперечував. Був страшенно задоволений тим вечором, добряче випив, насміявся вволю й набалакався досхочу. Я говорив і говорив. Вочевидь, я надто захопився, розповідаючи про свої інтереси та плани, бо пізніше мені сказали, що я єдиний не розумів того, що відбувалося. Інші картярі вийшли з гри, побачивши, як махлюють брати Кантабіле. Вони показували один одному свої карти, шахрували з колодою й прибирали до рук усі поставлені гроші.

— Вони не вийдуть із цим із мого дому, — кричав Джордж в одному зі своїх театральних нападів нерозважності.

— Але ж Рінальдо небезпечний.

— Рінальдо — шмаркач! — волав Джордж.

* * *

Може й так, проте за доби Аль Капоне родичі Кантабіле й справді були поганими хлопцями. У той час увесь світ ототожнював Чикаґо з кров’ю — через численні бойні, де різали худобу, та війни між кланами. У кривавій чиказькій ієрархії Кантабіле стояли десь посередині. Вони працювали на мафію, переганяли вантажівками віскі, били і вбивали людей. Були пересічними дрібними ґанґстерами та рекетирами. Але у сорокових роках недоумкуватий дядечко Кантабіле, який служив у чиказькій поліції, зганьбив усе їхнє сімейство. Він напився у барі, й два збитошні шмаркачі відібрали в нього зброю і поглумилися з нього. Копаючи його під зад, вони змушували повзати на череві й злизувати з підлоги тирсу, змішану з брудом. Досхочу познущавшись, покинули його на долівці, де він плакав із люті, а самі, сповнені веселощів, утекли, лишивши зброю. Та це була їхня фатальна помилка. Він погнався за ними і пристрелив їх на вулиці. Відтоді, за словами Джорджа, ніхто не сприймав Кантабіле серйозно. Старий Ральф (Мучі) Кантабіле, який тепер відбуває довічне ув’язнення в Джолієті, розірвав зв’язок сімейства з мафією, вбивши двох підлітків. Ось чому Рінальдо не міг дозволити, щоб ним знехтував такий чоловік, як я, добре знаний у Чикаґо, який програв йому в покер, а потім відкликав свій чек. Рінальдо, чи Рональд, може, й не мав високого становища у кримінальному світі, проте вчинив жахливі речі з моїм «мерседесом». Хтозна, чи була його лють люттю справжнього ґанґстера, була вона природною чи штучно розпаленою? Та вочевидь, він був один із тих вразливих хлопців, із якими не оминеш клопоту, бо вони занадто переймаються власними душевними порухами, що для будь-якої розсудливої людини становлять дуже незначний інтерес.

Я не був аж такий відірваний від реальності, щоб не поставити запитання: чи мав я на увазі себе, говорячи про розсудливу людину. Повернувшись із банку, почав голитися і зауважив, що моє обличчя, звикле бути веселим, приймаючи метафізичний засновок загальної корисності, доводячи, що поява людства на цій землі в цілому хороша річ, — це обличчя, яке виражало згоду з принципами капіталістичної демократії, було тепер пригнічене, нещасне і похмуре, неприємне для гоління. Тож чи був я отією розсудливою людиною?

Вирішив вдатись до безстороннього аналізу та здійснити невеличке онтогенетичне й філогенетичне дослідження самого себе. Отже, резюме: моя родина походила з Києва і мала прізвище Цитрін, та оформляючи документи на Елліс-Айленд, його змінили на англійський штиб. Я народився в Епплтоні, штат Вісконсин, там же, де й Гаррі Гудіні, з яким, на мою думку, ми дещо схожі. Зростав у польському Чикаґо, ходив до середньої школи імені Шопена. Восьмий рік мого життя минув у загальній палаті туберкульозного санаторію. Добрі люди подарували закладу безліч кольорових коміксів. Їхні стоси височіли біля кожного ліжка. Діти стежили за пригодами Спритного Джима і Телепня Мак-Ната. Крім того, вдень і вночі я читав Біблію. Родичам дозволяли відвідини раз на тиждень. Мої батьки приходили по черзі: мама у старенькому зеленому саржевому костюмі, з великими очима, прямим носом і бліда від хвилювання — глибокі почуття перехоплювали їй подих; і тато — відчайдушний іммігрант-борець, який заходив із морозу в просякнутому цигарковим димом пальті. Діти вночі мали крововиливи, захлиналися кров’ю й помирали. Вранці треба було миритися з білою геометрією застелених порожніх ліжок. Тут я став дуже задумливий. Гадаю, моя хвороба легень перейшла в емоційний розлад, тож я іноді почувався, і досі часом почуваюся, зараженим запальністю, напливами хворобливих поривів, що супроводжуються гарячкою й запамороченням від ентузіазму. Через сухоти я пов’язував дихання з радістю, а через похмурість палати радість пов’язував зі світлом і, певно, через власну нелогічність вбачав зв’язок між світлом на стінах і світлом усередині мене. Схоже, я став занадто сентиментальним типом, який на кожному кроці співає «Алілуя». Зрештою, Америка — це дидактична країна, що її мешканці завжди подають свій особистий досвід як корисний урок для всіх решти, сподіваючись підбадьорити їх та зробити їм добро, — щось на кшталт особистої рекламної кампанії. Часом я сприймаю це як ідеалізм. А іноді це видається мені чистим божевіллям. Якщо ви такі віддані добру, то як же чиниться все те зло? Коли Гумбольдт називав мене простаком, чи не на це він натякав? Смерть цього бідолашного чоловіка, що зосередив у собі стільки зла, стала застереженням, його спадок — це запитання, звернене до публіки. Запитання самої смерті, що його Волт Вітмен вважав питанням із питань.

Хай там як, я нітрохи не переймався своїм виглядом у люстрі. Але тепер я побачив залишки ангельської невинності, що кристалізувалися у лицемірство, особливо довкола вуст. Тому почав голитися навпомацки і розплющив очі лише коли почав одягатися. Я вибрав скромний костюм і краватку. Мені не хотілося провокувати Кантабіле викличним виглядом.

Мені не довелося довго чекати